Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

Отож, згідно зі своїм правилом номер один, П'явочка не здавався. Швидко притисши до стільця їжака, він обкручував сидіння скотчем. Їжак перестав пручатися. Певно, він був збитий з пантелику такою наполегливістю, бо від подиву вирячив очі й висолопив язика. Чи не від подиву?..

І ось справу зроблено: їжак був прикріплений до сидіння так добротно, мовби сидів там з тієї миті, коли стілець зійшов з конвеєра меблевого комбінату.

— І-є-ес! — радісно видав П'явочка й хотів було вдоволено потерти долоні. Та ба! — ліва його рука була намертво примотана до колючої спини їжака.

— Молодець, Козохват! Правильно вирішила задачу, — промовила в цей момент учителька й, неначе в уповільненому кіно, почала повертатися в бік П'явочки.

— П'явочко?! — отетеріла Маргарита Семенівна. Картина, яка постала перед її очима, була справді дивна: на підлозі біля її стільця навколішки стояв П'явочка. Він, наче суддя на конституцію, поклав руку на їжака, а їжак — ви тільки уявіть собі таке нахабство — показував їй, заслуженому працівнику освіти Маргариті Семенівні Кишечці, язика!

— Про-ба-бачте, — пролепетав П'явочка, — я тут…

— Я-дуже-уважно-слухаю, — в голосі учительки забриніли сталеві нотки, котрі не віщували нічого доброго, — що ти тут?

— Розумієте… — вирішив будь-що викрутитися П'явочка (ви ж пам'ятаєте його головне правило) — це надзвичайно рідкісний їжак…

— Я, П'явочко, розумію одне: дуже рідкісний ти, а не їжак. Рідкісний брехун і шибайголова. А ще розумію, що всім терпцям буває край! І моєму теж! А про їжака тобі доведеться розповісти Хуб… — Зоя Павлівна на півслові затнулася, — тобто директорові. (Трохи згодом ми дізнаємося, що саме хотіла сказати вчителька.)

Додому Соня повернулася в кепському гуморі.

Це ж треба було так посваритися з другом. Та її невеселі думки розвіяло шкряботіння в шибку. Прийшов Чу. Соня познайомила його з Томом.

— Підеш зі мною до школи, Чу? — спитала Соня.

— Аякже! — зрадів Чудовисько. — Знову на мушкарад?

— Та ні, треба втерти носа П'явочці.

— А хто це?

— Мій однокласник. — А я теж твій однокласник, Соню?

— Ні, ти просто друг. Хоча… слухай! Це ж чудова ідея! Приходь завтра за чверть восьма ранку, добре?

— Е, прийду, — кивнув Чу.

— Ти маєш рюкзак або ранець? — спитала Соня.

— Це оте, що ти на спині носиш?

— Так, для зошитів, підручників, олівців…

— Е, є така штука одна, — запевнив Соню Чу. Потім вони зліпили кількох баранців, але Чу був сьогодні якийсь неуважний, і фігурки в нього вийшли не такі гожі, як завжди.

— Що це з тобою? — спитала Соня.

— Е, я все думаю, кого ж до мене глипачем приставили?

— Ким приставили?

— Глипачем. Пам'ятаєш, на Збіговиську сказали, що тепер за мною буде стежити глипач?

— Глипач — це шпигун?

— Так. Хтось із наших контролюватиме, чи за правилами я зароблятиму подяки.

— А хіба ти не впізнаєш його? — спитала Соня.

— Це ж ясно, що глипач буде не в своєму звичному вигляді. Найчастіше глипачами працюють перевертні, упирі або відьми: вони вміють у кого завгодно перевтілюватись або проникати в чиїсь тіла.

— Це ж треба, — Соня задумалась. — Але ти не переживай, головне — діяти правильно, і нічого тобі той глипач не зробить.

— Ти не знаєш наших, — скептично відповів Чу. — Ну, добре, піду я.

— Не запізнюйся завтра, — попросила Соня.

— Звичайно — кивнув Чу, зістрибуючи з підвіконня в сніг.

— І не забудь почистити зуби! — вже навздогін гукнула Соня. — У тебе ще є зубна паста?

— Є, — збрехав Чу.

Насправді всю пасту він з'їв ще коли вперше спробував почистити зуби. А що було робити, коли вона так гарно пахла суницями?

Наступного ранку Соня прокинулася якась млява та невиспана, наче вона за ніч і очей не стулила. От би ще трохи поспати! Але ж коли? Ось-ось мав прийти Чу.

Він з’явився з величезним стародавнім самоваром за спиною. Зверху до обох ручок посудини були прив'язані мотузки, інші кінці яких Чу прикріпив до ніжок мідного пузаня.

— Що це? — ледь не впала від подиву Соня.

— Е, рюкзак, — знічев'я відповів Чу.

— А якогось іншого в тебе немає?

— Ні, з рюкзаків у мене тільки цей. А що, гарний, місткий. Тільки-от зошитів у мене немає. Поклади мені одненького.

— А там сухо? — насторожено спитала Соня.

— Сухо, як на печі, клади, — Чу зняв зі свого «рюкзака» накривку, і самовар легенько загув, наче дзвін.

Дівчинка дала другові один зошит. До школи пішли втрьох: Соня, Чу й Том. Хоч як дівчинка відганяла собача, щоб поверталося додому, песик не відставав і вперто шнуркував за хазяйкою та Чудовиськом аж до школи.