Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

Від звичаю відрізувати голови близьким родичам, щоправда, мене аж кинуло в мороз, проте я не наважився заперечувати, боячись, що можу образити незнайомця. Тож я сказав тільки, що добре вмію бальзамувати мерців, і попросив його провести мене до небіжчиці. Проте я не стримався від питання — чого все це відбувається вночі й оповите такою таємницею? Він відказав мені, що рідних його намір неабияк лякає і вдень вони перешкодили б йому, проте, коли голова вже буде відрізана, їм доведеться змиритися; він би міг узяти й принести мені голову, але цілком зрозуміле почуття не дозволяє йому самому відрізати її.

Тим часом ми підійшли до великого розкішного будинку. Супутник мій указав мені на нього як на мету нашої нічної прогулянки. Ми поминули головний портал будинку, увійшли до маленьких дверцят, які незнайомець ретельно зачинив за собою, і піднялися в темряві вузькими гвинтовими сходами. Вони вели у тьмяно освітлену галерею, через яку ми досягли кімнати, де горіла одна лампа під стелею.

У цьому помешканні стояло ліжко, на якому лежала небіжчиця. Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він указав мені на ліжко, звелів швидко і добре виконати доручену мені справу і вийшов з кімнати.

Я дістав свої інструменти, що їх як лікар завжди мав при собі, і підійшов до ліжка. Видно було тільки обличчя небіжчиці, проте воно здалося мені таким прекрасним, що мене мимоволі охопила глибока жалість. Волосся спадало довгими пасмами, щоки були бліді, очі заплющені. Спершу я зробив надріз на шкірі, як роблять, коли потрібно ампутувати кінцівку; потім узяв найгостріший свій ніж і одним махом перерізав горло. Аж — о, лишенько! — небіжчиця розплющила очі і знову, глибоко зітхнувши, заплющила їх, ніби лише зараз випустивши дух. І одночасно з рани на мене порснув струмінь гарячої крові. Мені стало ясно, що бідолашну дівчину вбив я, бо ж у тому, що вона мертва, сумніватися не випадало: від такої рани порятунку бути не може. Кілька хвилин простояв я нерухомо, скніючи душею від скоєного. Значить, той незнайомець у червоному пошив мене в дурні? Або ж сестра була в летаргічному сні? Як на мене, вона і справді спала. Проте я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, тож вирішив геть забрати голову від тіла; але дівчина застогнала ще раз, витягнулася, мов у корчах, і померла. Тут жах охопив мене, і в сум'ятті я кинувся геть із кімнати. Зовні в галереї було темно: лампа згасла, супутник мій зник, і мені довелося напомацки просуватися вздовж стіни, щоб дістатися до гвинтових сходів. Врешті-решт я набрів на них і, ковзаючи, спотикаючись, спустився. Внизу теж не було ані душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув з полегкістю, опинившись на вулиці, бо там, у будинку, мені було геть лячно. Відчуваючи, як страх наступає мені на п'яти, кинувся я до себе на квартиру й зарився в постіль, прагнучи забутися після скоєного власноруч злочину. Проте сон не приходив, і лише ранок примусив мене зібратися з думками. Я припускав, що людина, яка штовхнула мене на таке страшне душогубство, мене не видасть. Я вирішив негайно вирушити в свою крамницю й узятися за роботу, вдаючи, що все довкола мене не обходить. Але — на жаль! — нова обставина, що її я виявив лише зараз, посилила мою тривогу. Я десь посіяв свого капелюха, пояс і ніж, і ніяк не міг пригадати, чи залишив їх у кімнаті вбитої, чи загубив, тікаючи. Як на те, у першому здогаді було більше правди, а, отже, мене легко могли викрити в убивстві.

Я відчинив крамницю як звичайно. Сусід, як і щоранку, негайно прийшов до мене, бо вдачу він мав товариську.

— Ну, то що ви скажете, — почав він, — яке страхіття сталося сьогодні вночі!

Я вдав, ніби нічого не знаю.

— Невже ви не чули того, що понесло на язиках усе місто? Не чули, що цієї ночі вбили найчудовішу квітку Флоренції, Біанку, дочку губернатора? Ет! Учора ще я бачив, як вона, весела, проїздила вулицями вдвох із нареченим, адже на сьогодні призначене їхнє весілля.

Кожне слово сусіда, мов той гострий ніж, входило мені в серце, і муки поновлювалися раз по раз, адже кожний наступний покупець переповідав мені цю історію, докидаючи всілякі деталі, з яких одна була жахливіша за іншу; втім, їм усім годі було уявити, яке жахіття побачив я сам. Серед дня до мене в крамницю ввійшов судовий чиновник і попросив випровадити покупців.