Арабська культура: Аладдін і чарівна лампа

З цими словами він поцілував Аладдіна і пішов собі своєю дорогою, а хлопець, стиснувши в руці гроші, чимдуж побіг до хати.

Він здивував матір вже тим, що прийшов додому не тоді, коли час обідати чи вечеряти. До того ж він радісно заторохтів:

— Матусю, я маю добру звістку для тебе: мій дядько, батьків брат, повернувся з чужини і передає тобі вітання!

— О синочку, ти кепкуєш із мене! Звідки ж мав би взятися у тебе дядько? Немає в тебе ніякого дядька! — відповіла йому мати. — Твій батько не мав родичів!

— Як то не мав? — заперечив Аладдін. — Як ти можеш таке казати? Адже я щойно бачив свого дядька, я балакав з ним, він обіймав мене і цілував, а сам плакав, довідавшись, що батько помер! Він упізнав мене серед усіх моїх друзів, він знає всю нашу сім’ю… А якщо ти мені не віриш, то ось, лише поглянь: десять динарів! Це він мені їх дав і велів віддати тобі. А ще сказав: якщо буде на те воля Аллаха, то взавтра завітає до нас, аби познайомитися з тобою.

— Не знаю, що й сказати, — відповіла на це спантеличена Аладдінова мати. — Колись у тебе був дядько, але він помер набагато раніше, ніж твій батько. Про те, що був іще якийсь брат, я вперше чую.

Цілу ніч не могла заснути жінка і все думала про дивну з’яву чоловікового брата.

А чаклун-магрібець підвівся рано, зодягнувся і пішов шукати ту вулицю, на якій учора попрощався з Аладдіном. Він мусив якнайшвидше побачитися з ним, бо його душа вже маялася через розлуку з тим хлопчиком. Аладдін, як завжди, грався з дітьми. Магрібець приступив до нього, пригорнув, поцілував, вийняв із кишені два динари і промовив:

— Візьми їх, синку, занеси матері й сповісти, що твій дядько бажає сьогодні у вас повечеряти, а на ці гроші, гадаю, вона зможе приготувати смачну вечерю. А тепер проведи мене ще раз до свого дому, щоб увечері я не помилився.

– Із задоволенням! — вигукнув Аладдін і побіг попереду магрібця, довівши його знову до воріт свого дому. Попрощавшись, чаклун пішов собі, куди сам захотів, а Аладдін убіг до хати, віддав матері два динари і переказав їй дядькові слова. Отож вона пішла на базар, накупила всяких наїдків та й заходилася готувати святкову вечерю. А коли сонце скотилося до заходу, мати сказала синові:

— Ось і вечеря готова, синочку! Може, твій дядько не знає дороги до нашого дому? Піди-но, зустрінь його!

— Слухаю і виконую! — підстрибнув Аладдін і вискочив з хати, але не встиг він добігти до воріт, як у них саме постукали. Коли відчинив ворота, побачив магрібця, а за ним височенного раба, котрий тримав на одному плечі глечик з напоєм, а на іншому — тацю із усілякими фруктами й солодощами.

Аладдін чемно вклонився, прийняв усі дарунки і повів гостя за собою. Коли вони стали посередині кімнати, магрібець ступив крок уперед, привітався, плачучи, з матір’ю хлопчика і запитав, де зазвичай сидів за вечерею його брат. Коли жінка вказала на чоловікове місце, гість упав навколішки, почав цілувати там землю й банувати:

— О я нещасний! Без тебе я осиротів, брате мій, сльозо ока мого, мій любий!..

Він так довго побивався і ридав, ляскаючи себе по щоках, що Аладдінова мати почала хвилюватися, аби йому не стало зле від такого щирого голосіння. Вона підійшла до магрібця, взяла його за руку, допомогла підвестися і сказала:

— Ну, годі, не побивайся так, дівере! Що вже тепер голосити, його не повернеш, а собі нашкодити можеш. Сльозами горю не зарадиш.

Вона посадила його біля себе, втішала як могла, а коли магрібець трохи заспокоївся, то звернувся до неї:

— Братова, ти, напевно, здивована через мою несподівану появу, адже ми незнайомі. Це тому, що я покинув рідний край дуже давно, ще до того, як ти побралася із моїм братом. Сорок років минуло. За цей час я побував на заході й на сході, в усіх містах Магрібу, був навіть у Каїрі, мешкав декілька років у сонцесяйній Медіні — нехай благословить Аллах її повелителя! Звідти я пішов у країни невірних і прожив серед них чотирнадцять років. А потім затужив за своїм братом, містом дитинства, за рідною землею і вирішив будь-що повернутися. Я плакав від непереборного бажання ступити ногою на рідну землю, обійняти і поцілувати брата. Нарешті я вирішив і сказав собі: «Чоловіче, ти так довго скитаєшся на чужині, далеко від батьківщини! Ти ж маєш єдиного брата, і більше нікого, крім нього, у тебе немає. Піди, знайди його, вам треба побачитися. Невідомо, чого чекати від долі. Буде дуже погано, якщо ти помреш, не побачившись із братом. Адже ти, слава Аллаху, заможний, нажив чимало добра, а твій брат, хто його зна, може, злидарює. Іди, дізнайся, як він живе і, якщо він бідний, допоможи йому». Ці думки змусили мене зібратися в далеку подорож. Я відбув п’ятничну молитву, а потім скочив на свого рисистого коня і пустився в дорогу, яка приготувала для мене не одну небезпеку, чимало труднощів, але Аллах був добрий до мене, і я благополучно дістався до рідного міста. Бродячи вулицями, я побачив твого сина Аладдіна, він саме грався з дітлахами. З першого погляду — о, братова, присягаюся Аллахом! — я прикипів душею до нього, адже душа відчуває рідну кров, я впізнав у ньому свого брата, коли він був таким юним, як твій син тепер. Умить я забув про свої проблеми і клопоти, всі труднощі, які пережив дорогою на батьківщину. Радість моя була безмежна! Але — о братова! — величезна журба стиснула моє серце, коли Аладдін сповістив, що його батько, мій брат, помер. Можливо, він розповів тобі, які страждання я пережив, почувши цю жахливу звістку. Та все ж я маю за що дякувати долі і чим втішатися — Аладдіном! Я вірю, що волею Аллаха він замінить мені покійного брата, адже хто залишив на світі подібного собі — той не помер.