Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

Насамперед я виїв повидло з дині і викинув геть слоїк. У мене не залишилося нічого, що я міг би назвати своєю власністю. А ще в мене не зосталося жодних зобов’язань та старих звичок, бо ж усе тепер було нове! Я почувався таким щасливим, як ніколи!

Незвичайне піднесення духу протрималося до самого вечора. Я був настільки переповнений усвідомленням самого себе та своєї свободи, що смеркання мене анітрохи не занепокоїло. Я наспівував складену мною ж пісню, де всі слова були страшенно вагомими (на жаль, пісня забулася), і простував назустріч ночі.

Вітер ніс зі собою якийсь незнайомий приємний запах, сповнюючи мене передчуттям чогось незвіданого. Тоді я ще не знав, що то були пахощі лісу — духмяного моху, папороті та тисяч величезних дерев. Утомившись, я скрутився калачиком на землі, заховавши під животом змерзлі лапки. Можливо, я й не закладатиму притулок для безпритульних гемуленят. Вони, зрештою, трапляються надзвичайно рідко. Якийсь час я лежав і розмірковував над тим, чи не ліпшими були би лаври шукача пригод, аніж знаменитості. Урешті-решт вирішив стати знаменитим шукачем пригод. І ще встиг подумати перед тим, як заснути: нехай уже завтра!

Прокинувся я у цілковито новому зеленому світі. Моє здивування легко зрозуміти, бо ж мені ніколи перед тим не доводилося бачити дерев. Запаморочливо високі, прямі, мов списи, вони підпирали зелене склепіння. Листя ледь шелестіло, виблискуючи у сонячних променях, радісно галасували, шугаючи поміж дерев, птахи. Довелося трохи постояти на голові, щоб зібратися з думками. А тоді я загукав:

— Доброго ранку! Чиє це таке гарне місце? Гемулі, сподіваюся, тут не водяться?

— Ми не маємо часу! Бачиш, бавимося! — защебетали птахи у відповідь, пірнаючи сторчголов у зелену гущавину.

Я увійшов у лісові хащі. Мох був теплий і м’який на дотик, але під папороттю залягала глибока тінь. Навкруги метушилися рої комашок, що літали та повзали, — проте були вони надто маленькі, щоб починати з ними поважні розмови. За якийсь час мені зустрілася літнього віку їжачиха, яка глянцювала горіхову шкаралущу.

— Доброго ранку! — привітався я. — Я самотній утікач, що народився за цілковито незвичайного розташування зір.

— Он як, — буркнула їжачиха, анітрохи не зацікавившись. — Не бачиш, я працюю. Роблю мисочку для квасного молока.

— Справді? — від тих слів я одразу відчув голод. — Кому належить ця чудова місцина?

— Нікому зокрема! Усім! — знизала плечима їжачиха.

— І мені теж?

— Чом би й ні, — пробурмотіла їжачиха, відшліфовуючи свою мисочку.

— Пані певна, що не пані Гемулева тут за господиню? — занепокоївся я.

— Хто? — перепила їжачиха.

Уявляєте? Щаслива істота! Ніколи не бачила пані Гемулевої!

— У пані Гемулевої великі ступні і жодного почуття гумору, — пояснив я. — Вона має великого, трохи приплюснутого носа, волосся росте розчухраним клоччям. Гемулева ніколи не робить того, що приносить задоволення, а лише те, що необхідно зробити, і постійно всіх повчає, і…

— Ой, лишенько, — скрикнула їжачиха й позадкувала у хащі папороті.

— Ну ось, — замовк я ображено (бо мав ще багато чого розповісти про пані Гемулеву).

Якщо це нічия місцина і водночас усіх, то стане й моєю. З чого ж почати?

Як це властиво моєму характерові, ідея з’явилася зненацька. У голові почулося таке ніби «клац!» — і вже маєте ідею! Там, де є Мумі-троль і відповідне Місце, повинен з’явитися Дім. Чудова думка! Дім, який я сам побудую! І який належатиме тільки мені! Неподалік я знайшов потічок і зелену галявинку — дуже гарне місце для будиночка. На закруті потічка навіть піщаний пляж виявився.

Я знайшов скіпку і заходився малювати креслення свого будиночка на піску, ані крихти не сумніваючись, яким повинен бути будинок мумі-троля, — я це просто знав! Високий, з вузьким фасадом, з безліччю балкончиків, сходів та башточок. На верхньому поверсі розташував три маленькі кімнатки та комору для усілякої всячини, ви з ж знаєте, як це буває. Увесь нижній поверх зайняла велика розкішна вітальня. Перед входом спорудив засклений ґанок, де б я міг сидіти у кріслі-гойдалці і милуватися струмком, що дзюркотів, минаючи мою оселю. Поруч стояла би величезна склянка з морсом та купа канапок. Поруччя ґанку було тонко вирізьблене у вигляді орнаменту з соснових шишок. Шпичастий дах я прикрасив схожою на цибулину банею, яку вирішив позолотити десь у далекому майбутньому. Я довго розмірковував, яким чином прилаштувати вхідні двері, що за традицією мали бути схожі на дверцята кахляної печі, — данина тим часам, коли усі мумі-тролі мешкали за печами людських осель (доки хтось не придумав центральне парове опалення). Урешті-решт я вирішив відмовитися від латунних дверей, натомість вимурував у вітальні велику кахляну піч.