Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

Мене увесь день лихоманило, але ніхто не поцікавився, чому. Така байдужість лише зміцнила моє рішення. Коли посутеніло, я подер простирадло і позв’язував докупи пасма, а тоді причепив саморобний канат до віконного карнизу. Слухняні троленята-знайди мовчки спостерігали за моїми діями, і це мене також ображало. Після вечірнього чаю я з великою старанністю написав прощального листа, простого, однак гідного.

Ось такого:

«Шановна пані Гемулева,

Я відчуваю, що мене чекають великі звершення, а життя мумі-тролів коротке. Тому я покидаю Ваш притулок, прощавайте! Не печальтесь, повернуся у миртовому вінку переможця!

P.S. Я прихопив зі собою слоїк повидла із дині.

Бувайте здорові!

З найкращими побажаннями —

Мумі-троль, не такий, як інші».

Отже, жереб кинуто! Проваджений зорями своєї долі, я подався у світи, навіть не підозрюючи, які пригоди мені судилися. Я був усього лише дуже юним мумі-тро— лем, котрий сумно брів вересовими полонинами та гірськими ущелинами, важко зітхав, щоразу лякаючись моторошних нічних згуків, які ще більше посилювали відчуття самотності.

Дійшовши у написанні Мемуарів саме до цього місця, Тато Мумі-троля так розчулився спогадами про своє нещасливе дитинство, що мусив влаштувати собі перепочинок. Закрив ковпачком ручку й підійшов до вікна. Долину Мумі-тролів огортала цілковита тиша, лише ніжний нічний вітерець шепотів у садку. Під стіною будинку погойдувалася мотузяна драбинка Мумі-троля. «Ще й зараз мені була би під силу втеча через вікно, — подумав Тато. — Дурниця, ніби вік уже не той!»

Він усміхнувся сам до себе, а тоді перекинув лапу через підвіконня і досягнув драбинку.

— Агов, тату! — визирнув із сусіднього вікна Мумі-троль. — Що ти робиш?

— Гімнастику, синочку, — відповів Тато. — Необхідна річ! Крок униз, два догори, крок униз, два догори! Корисно для м’язів!

— Лишень не впади! — застеріг Мумі-троль. — Як праця над Мемуарами?

— Добре, — Тато поквапився повернутися на тремтячих лапах до кімнати. — Саме дійшов до моменту своєї втечі. Пані Гемулева плаче. Вийшло дуже зворушливо!

— Коли ти нам прочитаєш написане? — поцікавився Мумі-троль.

— Скоро! Як тільки доберуся до човна. Страшенно приємно читати уголос те, що вийшло з-під власного пера!

— Звичайно, — позіхнув Мумі-троль. — Бувай!

— Бувай! — відгукнувся Тато, відкручуючи ковпачок ручки. — То на чому я зупинився?.. Ага, утік з притулку, а вранці… Ні, про це згодом. Спершу слід майстерно описати ніч утечі…

Усю ніч мандрував я незнаними похмурими місцинами. Як мені нині шкода себе тодішнього! Мені бракувало відваги зупинятися чи озиратися навсібіч. Хтозна, чи не вигулькне зненацька з пітьми якесь страховисько! Уже й пісню намагався співати: «Негемульський цей світ, негемульський!» — ранковий гімн знайд-мумі-тролів, та від тремтіння власного голосу мені робилося ще страшніше. Тієї ночі понад землею клубочився туман. Густий, мов вівсяна каша пані Гемулевої, стелився вересовими полонинами, обертаючи довколишні кущі та камені на безформних потвор, котрі сунули мені навстріч, простягали до мене руки… Який я тоді був нещасний!

У ту мить навіть сумнівної приємності товариство пані Гемулевої утішило б мене. Але повернути назад? Ніколи! Понадто після такого поважного прощального листа!

Нарешті нічна темінь почала бліднути.

А при сході сонця природа заграла чудовими барвами. Туман порожевів, немов вуаль на недільному капелюшку пані Гемулевої, за мить увесь світ замерехтів рожево-багряним розмаїттям! Я стояв, затамувавши подих і спостерігаючи, як зникає ніч, а з нею зникають і мої страхи, бо ж наставав мій перший ранок, ранок, який належав тільки мені!

Любий читачу! Уяви собі мою радість і тріумф, коли я здер з хвоста ненависну бляшку з клеймом та пожбурив її далеко у вересові гущі! Того холодного світлого весняного ранку я затанцював! Настовбурчивши свої премилі вушка й задерши догори мордочку, закружляв у новому танку свободи мумі-тролів!

Можна ніколи більше не вмиватися! Не їсти тільки тому, що настала п’ята година! Нікому більше не салютувати хвостом, окрім, хіба, короля! Не спати в квадратній, помальованій у брунатний колір кімнаті! Геть гемулів!

Викотилося вгору сонце, спалахнули іскорками павутина і мокре від роси листя, а поміж клаптями туману переді мною з’явився Шлях. Шлях, звиваючись у вересових заростях, вабив мене у світ, до нового життя, у якому я стану надзвичайно знаменитим, ні на кого не схожим!