Туве Янсон - Країна Мумі-тролів. Книга перша

Доки Чарівник ласував, гості наважилися підсунутися трохи ближче. Хто їсть оладки з варенням, не може бути страшним та небезпечним. З таким можна пускатися в розмову.

— Смакуєсля? — поцікавилася Чупсля.

— Дуже! Востаннє я їв оладки вісімдесят п’ять років тому!

Усім стало шкода Чарівника, гості підсунулися ще ближче.

Попоївши, Чарівник обтер вуса й мовив:

— Я не маю права забрати у вас Рубін силою. Те, що куплено, можна лише продати або подарувати. Чи не обміняли б ви його, скажімо, на дві гори діамантів та долину розмаїтих коштовних каменів?

— Ніколисля! — одностайно заперечили Чупсля і Трясля.

— І подарувати мені його теж не хочете?

— Нісля!

Чарівник важко зітхнув.

Сумний та невеселий, поринув він у глибоку задуму.

— Хай свято триває, — озвався за якийсь час. — А я вам почарую! Кожному, хто забажає! Будь ласка, замовляйте чари! Право першості має родина Мумі-тролів.

Мумі-мама на мить завагалася.

— Йдеться лише про речі чи й про бажання теж? — запитала вона. — Якщо пан Чарівник розуміє, що я маю на увазі?

— Звичайно, розумію, — відповів Чарівник. — Речі начаровувати, ясна річ, легше, але можна й бажання.

— Мені б дуже хотілося, щоб Мумі-троль не тужив за Нюхмумриком! — побажала собі Мумі-мама.

— Я й не знав, що по мені це так помітно… — знітився і зашарівся Мумі-троль.

Чарівник змахнув полами плаща, і смуток одразу покинув серце маленького Мумі-троля.

Туга змінилася чеканням, а чекати завжди легше, аніж тужити.

— Я собі теж придумав бажання! — вигукнув Мумі-троль. — Любий Чарівнику, пошли Нюхмумрикові, де б він зараз не був, оцей стіл з усіма наїдками та напоями!

Тієї ж миті стіл злетів над деревами і полинув на південь з оладками й варенням, фруктами і квітами, пуншем та карамельками і з книжкою Ондатра, яку той поклав на край столу.

— О ні! — скрикнув Ондатр. — Попрошу негайно повернути мою книжку!

— Що зроблено, того не повернути! — розвів руками Чарівник. — Однак шановний пан одержить навзамін нову книгу. Прошу!

— « Про необхідність усього », — прочитав Ондатр. — Але ж це зовсім інша книга! У моїй ішлося про марноту всього!

Чарівник тільки засміявся.

— Тепер ніби моя черга, — озвався Тато Мумі-троля. — Дуже важко зробити вибір! Я думав уже і так і сяк, але нічого путнього придумати не зміг. Теплицю цікавіше збудувати самому… Ялик — теж… Зрештою, у мене все є!

— Але ж вас ніхто не змушує загадувати бажання, — устряв Чмих. — Можете мені відступити свою чергу, а я забажаю собі двічі.

— Так то воно так, — завагався Тато. — Та якось шкода відмовлятися від нагоди, яка трапляється раз у житті…

— Не затримуй усіх, — зауважила Мама. — Побажай собі гарну оправу для Мемуарів!

— Чудова думка! — зрадів Тато.

Усі скрикнули від захоплення, коли Чарівник простягнув Татові сап’янову оправу для книги, оздоблену золотом та інкрустовану перлами.

— Тепер я! — вихопився уперед Чмих. — Хочу власного човна! Схожого на морську мушлю з пурпуровими вітрилами, щоглою з палісандрового дерева і смарагдовими кочетами!

— Ого, як ти розігнався! — суворо звів угору брови Чарівник, але на устах у нього вигравав привітний усміх. Він змахнув плащем…

Усі затамували подих, однак нічого не відбулося.

— Не вдалося? — розчаруванню Чмиха не було меж.

— Чому ж, усе вдалося! — відповів Чарівник. — Тільки я поставив човна біля причалу, ясна річ. Завтра ти його там знайдеш.

— Про смарагдові кочети не забули? — недовірливо перепитав Чмих.

— Як можна забути?! Чотири кочети і один про запас, — запевнив малого Чарівник. — Наступний!

— Та-а, — почав мимрити Гемуль, — кажучи правду, я загубив ботанічну лопатку, позичену в Хропуся. Здалась би мені нова…

І Гемуль, який був добре вихованим, зробив реверанс, [9] Гемулі роблять реверанси, бо кланятися в сукні якось ніби недоречно (прим. авторки). беручи з рук Чарівника нову лопатку.

— Ви не втомилися чаклувати? — поцікавилася Хропся.

— Анітрохи! Дуже легкі побажання! — відповів Чарівник. — А що забажала б собі панночка?

— Це не так легко, — засоромилася Хропся. — Можна я скажу вам на вухо?

Вислухавши Хропсю, Чарівник здивовано глянув на неї:

— А панночка впевнена, що їй личитиме?

— Цілковито! — майже безгучно видихнула Хропся.

— Що ж, хай буде по-твоєму!

Наступної миті юрба спантеличено загула.