Олексій Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Коротко кажучи, вони взяли все, що було в печі, для Буратіно зосталася одна скоринка хліба. Лисиця Аліса й кіт Базіліо з’їли все разом із кістками. Черева в них роздулися, морди залисніли.

— Відпочинемо часинку, — сказала лисиця, — а рівно опівночі вийдемо. Не забудьте нас розбудити, хазяїне…

Лисиця й кіт розляглися на двох м’яких ліжках, захропіли й засвистіли. Буратіно задрімав у кутку на собачій підстилці. Снилося йому деревце з кругленькими золотими листочками. Тільки він простягнув руку…

— Гей, синьйоре Буратіно, прокидайтеся, вже північ.

У двері стукали. Буратіно схопився, протер очі. На ліжках — ні кота, ні лисиці — порожньо.

Хазяїн пояснив йому:

— Ваші шановні друзі раніше встали, підкріпилися холодним пирогом і пішли.

— Мені нічого не веліли переказати?

— Дуже навіть веліли, — щоб ви, синьйоре Буратіно, не гаючи й хвилини, бігли дорогою до лісу.

Буратіно кинувся до дверей, але хазяїн став на порозі, примружився і вперся руками в боки.

— А за вечерю хто платитиме?

— Ой! — пискнув Буратіно. — Скільки?

— Рівно один золотий.

Буратіно зразу ж хотів прослизнути повз його ноги, але хазяїн ухопив рожен, — їжакуваті вуса й навіть волосся над вухами в нього стали сторч.

— Плати, негіднику, або проштрикну тебе, як жука!

Довелося віддати один золотий з п’яти. Пошморгуючи носом, прикро вражений Буратіно покинув кляту харчівню.

Ніч була темна, — цього мало, — чорна мов сажа. Все навколо спало. Тільки над головою Буратіно нечутно літала нічна птаха Сплюшка.

Доторкуючись м’яким крилом до носа Буратіно, Сплюшка повторювала:

— Не вір, не вір, не вір!

Буратіно досадливо зупинився.

— Чого тобі?

— Не вір котові й лисиці…

— Та ну тебе!

Він побіг далі й чув, як Сплюшка цвірінчала навздогін:

— Бійся розбійників на цій дорозі…

На крайнебі з’явилося зеленкувате світло — сходив місяць. Попереду забовванів чорний ліс.

Буратіно пішов швидше. Хтось позад нього теж пішов швидше. Він припустив бігцем. Хтось біг за ним слідом безшумними стрибками.

Він обернувся.

Його наздоганяли двоє, на головах у них були мішки з прорізаними дірками для очей. Один, що був нижчий на зріст, розмахував ножем, другий, вищий, тримав пістолет, у якого дуло розширювалося, як лійка.

— Ой-ой! — завищав Буратіно і як заєць кинувся до чорного лісу.

— Стій, стій! — загукали розбійники.

Буратіно, хоч і був страшенно переляканий, усе ж догадався — засунув до рота чотири золоті і звернув з дороги до огорожі, зарослої ожиною…

Та враз двоє розбійників схопили його.

— Гаманець чи життя!

Буратіно, нібито не розуміючи, що від нього хочуть, тільки часто-часто дихав носом. Розбійники трясли його за барки, один погрожував пістолетом, другий нишпорив у кишенях.

— Де твої гроші? — гарчав вищий.

— Гроші, паршивцю! — сичав низенький.

— Розірву на клапті!

— Голову відгризу!

Буратіно так затремтів з переляку, що золоті монети задзвеніли у нього в роті.

— Ось де в нього гроші! — завили розбійники. — У роті в нього гроші!

Один схопив Буратіно за голову, другий — за ноги. Почали його підкидати.

Та він тільки міцніше зціплював зуби.

Перевернувши Буратіно догори ногами, розбійники били його головою об землю. Але й до цього йому було байдуже.

Розбійник, той, що був нижчий, заходився широким ножем розціплювати йому зуби. От-от розціпить…

Буратіно приловчився — і з усієї сили вкусив його за руку…

Та це була не рука, а котяча лапа!

Розбійник дико заскиглив. Буратіно в цей час вивернувся, мов ящірка, кинувся до огорожі, пірнув у колючу ожину, залишивши на колючках клапті штанців і курточки, переліз на той бік і помчав до лісу. На узліссі розбійники знову наздогнали його. Він підстрибнув, ухопився за гілку, що гойдалася, і поліз на дерево. Розбійники — за ним. Але їм заважали мішки на головах.

Видершись на верхівку, Буратіно розгойдався і перестрибнув на сусіднє дерево. Розбійники — за ним…

Та обидва вони одразу ж зірвалися й гепнули на землю. Поки вони кректали й чухалися, Буратіно зісковзнув з дерева і кинувся бігти, так швидко перебираючи ногами, що їх навіть не було видно. Світив місяць, і дерева кидали довгі тіні. Весь ліс був смугастий… Буратіно то зникав у тіні, то білий ковпачок його мерехтів у місячному світлі.