Клаус Гаґеруп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Запала така тиша, яка буває тоді, коли дванадцятеро хлопців силкуються задушити в собі сміх, а воно не дуже виходить.

Маркус відчув, як Сіґмунд обережно взяв його за руку й допоміг дістатися до свого місця.

— Чудово, Сіґмунде, — прошепотів учитель Скуґ. — Не спускаймо з нього очей.

— Покладіться на мене, — пробурмотів Сіґмунд, допомагаючи Маркусові залазити в спальний мішок.

— Як ти впорався з блискавкою-застібкою? — пошепки спитав він Маркуса, коли решта хлопців поснули.

— Мені приснилося, що я потягнув блискавку й вона розстебнулася, — пошепки відповів Маркус.

— Я так і подумав. Сни можуть бути такими реальними, як і реальність.

— Атож, — відповів Маркус. — Твоя правда.

Через чотири години задзеленчав будильник учителя Скуґа. Він показував половину восьмої, а Маркус навіть не знав, спав він чи ні.

— Пане вчителю, цей місток надто вузький, — сказав Пер Еспен.

Підіймаючися до будиночка, вони дійшли до першої небезпечної місцини — бурхливого потічка, який видався Маркусові радше річкою, ніж потічком. Обабіч нього лежало велике каміння, гладенько відшліфоване зеленуватою гірською водою.

«На цьому камінні можна запросто посковзнутися», — подумав Маркус. А загалом він перебував у доброму гуморі. Сніданок проминув на диво спокійно. Ніхто й словом не обмовився про нічний випадок. Дехто з дівчат, мабуть, і кидав у його бік якісь багатозначні погляди, але ж вони поглядали на нього весь час.

Або учитель Скуґ застеріг хлопців не сміятися з того, що Маркус уночі ходив уві сні, щоб його, бува, не розбив шок, або ж хлопці тішилися походом у гори й зовсім забулися про нічну пригоду.

Маркусів рюкзак став тепер набагато легший. За Сіґмундовою порадою він виклав з нього найнепотрібніші речі й лишив їх у будиночку, тож мішок добряче спорожнів. Маркус, звісно, й далі побоювався походу, проте відчуття катастрофи було вже не таке гнітюче, як напередодні.

— Це не місток, а дошка, — вдоволено мовила Муна. — Я завиграшки перейду перша.

Для Муни не було нічого легшого. Вона відвідувала гімнастику й звикла тримати рівновагу на бумі. Окрім того, на ній були гірські чоботи, які немовби прилипали до хисткої дошки. Ставши на неї, Муна злегка підстрибнула. Дівчата вереснули від захвату. Маркус прикусив язика. Він носив інакші чоботи й не ходив на гімнастику.

Він поклав собі не переходити потічок останнім, але йти першим йому аж ніяк не хотілося. Хіба що дванадцятим або чотирнадцятим, десь перед Сіґмундом, та й то аби так, щоб не привернути до себе уваги.

Рейдар роззувся.

— Пане вчителю, можна, я перебреду?

— Ні, — відповів учитель Скуґ. — Потік надто стрімкий. Ще посковзнешся на камені.

«Чого доброго, підхопить течія, — подумав Маркус, — понесе тебе, безпорадного, вниз, до водоспаду, і тоді — прощайся з білим світом…»

І тут настала його черга. Він обережно ступив на дошку. Здавалося, ніби потік лише на нього й чекав, бо закрутився з шаленою швидкістю. Мабуть, тудою, отримавши запрошення до когось на обід, пробирався Водяник, — інакше чого б то вода так вирувала? Леле, може, Маркус трішечки й боявся, але в душі в нього панував такий гарний настрій, що, попри небезпечну мить, він ще здатен був із себе кепкувати.

«Лише б думати про щось інше», — майнуло йому в голові.

Думати про щось інше й водночас пильнувати, куди ставити ногу, — то було дуже непросто. Ще три кроки — й він відчує під ногами надійну твердь або небезпечний камінь, — то вже як сказати.

— Ти ж, мабуть, не віриш у забобони, Мавпусе? — крикнув Пер Еспен, що спокійнісінько перейшов через дошку й був страшенно собою задоволений.

«Ще два кроки», — подумав Маркус.

— Ти знаєш, що переходиш тринадцятим?

Він перелетів. Стрибнув, як тигр. Поставив світовий рекорд зі стрибків у довжину. Приземлився на живіт і міцно вчепився за камінь. Одна рука наткнулася на щось гостре, і він знав, що тепер не обійтися без крові.

— На біса ти стрибав? — спитав учитель Скуґ.

— Мені… мені захотілося стрибнути.

— Треба бути обачнішим, хлопче.

Маркус повільно підвівся й глянув на руки. Ну от. Долоня трохи кривавила, але навряд чи хтось те помітив. Так-так, ніхто не сміявся. Ба, однокласники дивилися на нього якось вражено. Мовби новими очима. Він не розумів чому, поки не озвалася Каріанна Педерсен:

— Ти що, Маркусе, дикун?

— Та ні, — засоромився Маркус. — Просто я люблю стрибати.

І ось вони вибралися за межу лісової зони. Маркус ішов поруч із Сіґмундом вузенькою, схожою на брунатний шрам, стежкою, що підіймалася вгору. Обабіч неї де-не-де лежало каміння. Здавалося, ніби воно щойно звалилося сюди з вершини гори. Проте Маркус не боявся. Тепер він мов із цепу зірвався. Несамовитий стрибун із Рюду. Тож не годилося б утратити репутацію. Може, вона й липова, одначе яка вже є. Він глипнув на хустинку, яку тримав у руці. На ній червоніла невеличка плямка, долоня перестала кривавити. За ними йшов лише учитель Скуґ. Щоб пильнувати, аби нічого не сталося. Він не міг заспокоїтися. Проте нічого не станеться доти, доки Маркус не обернеться й не гляне вниз. Коли він так учинить, йому запаморочиться в голові й може статися що завгодно. Але він не глянув униз. Він дивився вгору, туди, куди неможливо було впасти.