Клаус Гаґеруп: Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Муна сиділа в автобусі спереду. Рівно через сім хвилин їзди вона вийняла з чохла гітару й завела:

А далі підхопила Каріанна Педерсен, яка сиділа поруч із Муною:

— Підспівуйте, хлопці й дівчата! — І хлопці й дівчата підхопили:

— Твоя черга, Еллен Кристино, — весело крикнула Каріанна.

І ось настав погожий день, — почала Еллен Кристина.

І так вони співали, поки черга дійшла до задніх сидінь. Діти одне за одним починали строфу, яку закінчували гуртовим співом. Уже було проспівано про погожий день, про сажотрусового приятеля, про спортсмена, про парк із атракціонами, про фотографа, про маленького принца, про бойскаута та ще про всяку всячину.

Комусь рими вдавалися, комусь — не дуже, але кожен робив свій внесок у пісню невеличкою строфою. Маркусові на якусь мить здалося, що однокласники потай від нього проводили репетиції. Ось-ось надійде і його черга. Він гарячково шукав, про що йому заспівати, але його мозок скидався на чорну діру. Він у відчаї зиркнув у Сіґмундів бік. А той саме виводив:

Маркус заплющив очі, похилив голову на груди й ледь чутно захропів. Сіґмунд штовхонув його під бік.

— Твоя черга, Мавпусе.

Маркус захропів ще голосніше, та марно. Сіґмунд ущипнув його за руку. Він був найкращий Маркусів товариш, але й він усього не міг збагнути.

— Ну ж бо, Маркусе! — крикнула Каріанна Педерсен.

Вона була сповнена добрих почувань, бо, як людина простодушна, вірила, що гуртова пісня зміцнить шкільне товариство так, що ніхто не відчуватиме себе зайвим. Її життя склалося досить успішно, тому вона й не розуміла, що сором’язливі можуть ставати ще сором’язливішими, а самотні ще самотнішими, ніж були досі.

— Мій автограф… — тихо прогугнявив Маркус. — Мій автограф…

Та й замовк, ніби чимось вдавився. Жодне слово в світі не римувалося зі словом автограф. Він заплющив очі.

— Чудово, Маркусе! — підбадьорливо крикнула Каріанна Педерсен.

Одначе то його не вельми збадьорило.

— Мій автограф, — промимрив він захриплим голосом.

— Молодець! — крикнула Каріанна Педерсен. — Мій автограф!

Маркус відчув, що за хвилю-другу знепритомніє.

— Мій автограф, — прошепотів він.

Урешті-решт Каріанна Педерсен збагнула, що хлопцеві потрібна допомога.

— Мій автограф, — заспівала вчителька, — мій автограф…

Але й вона не могла знайти рими до слова автограф.

Вона підбадьорливо глянула на Маркуса. Він прихилив свою голову до сидіння перед собою і похолов.

— Мій автограф! — проспівав Сіґмунд. — Неначе й не автограф!

— Мій автограф, — підхопив мішаний хор голосів.

Ось і все. Могло бути краще, але могло бути й гірше. Він лишився живий, і багато хто ще мав переспівати, поки вони знов заведуть гуртову пісню. І тут озвався Рейдар:

Ані Каріанна Педерсен, ані Скуґ не зрозуміли, чому діти так пожвавилися від слова мавпій, хоч і було очевидно, що після недолугого віршика про автограф ними знов опанував піднесений настрій. Тож учителі раділи разом із дітьми. А Каріанна Педерсен підморгнула Маркусові, заохочуючи його до спільних веселощів. Маркус і собі моргнув їй обома очима: мовляв, усе гаразд, хоч сам ледве стримував сльози. Аж тут у вчителя Скуґа задзеленчав мобільний телефон. Муна перестала грати.

— Алло. Що? Атож, звичайно. Так, усе добре. Що? Звісно, всі в чудовому гуморі. Ага, перекажу.

Він склав мобільника.

— Це Маркусів батько.

Маркус подивився на вікно: якби його воля, він би відчинив його й вистрибнув надвір.