Вікторія Садовнича - Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України

• Найперші відомості про одомашнення тварин в Україні належать до епохи мезоліту – VII–VI тисячоліття до н. е. Першою одомашненою твариною був собака. У мідну та бронзову доби одомашнили й інших тварин, зокрема коней, яких згодом об’їздили.

• Сільське господарство виникло в Україні в другій половині VI тис. до н. е., тобто на початку доби неоліту. Під час розкопок поселень племен, що жили поблизу Буга та Дністра, на керамічному посуді було виявлено сліди зерен і полови зернових.

• Трипільська культура – археологічна культура мідної доби та початку бронзової доби (близько 5400–2750 рр. до н. е.), що існувала на території сучасної України. Свою назву вона дістала на початку ХХ ст. за місцем розкопок, які здійснював у 1896–1998 рр. тоді ще археолог-аматор, чех за походженням Вікентій (Честослав) Хвойка в околицях містечка Трипілля (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області). Трипільську культуру в Україні вивчає вже п’яте покоління дослідників – а загалом їх було понад 180 осіб.

• Звичайні поселення трипільців, де жили від 50 до 900 осіб, налічували від 7 до 200 житлових та господарчих споруд. Серед трипільських селищ археологи відкрили величезні поселення, за плануванням схожі на міста: вони мали значну площу – 100–450 га, складну схему забудови, а їхнє населення могло сягати 10 000 осіб. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, випасали худобу, полювали, займалися рибальством. Для виготовлення зброї та знарядь праці трипільці використовували кремінь, каміння, кістку і ріг. Дослідження знайдених давніх мідних виробів показало, що частина з них виготовлена з металу, видобутого на території України. Кремінь із трипільських земель на Дністрі та Волині вивозили в далекі краї, навіть за Карпати – його виявлено під час розкопок у Польщі, Словаччині та Угорщині. Загалом трипільці використовували понад 150 видів мінеральної сировини, частину якої їм постачали здалеку: один із видів мінеральних фарб, який застосовували для виготовлення давньої «косметики», потрапив на територію України аж із Єгипту!

• Корінним населенням сучасних українських земель у І тис. до н. е. були численні степові народи, найвідомішими серед яких є скіфи. Під цією загальною назвою об’єднувалися племена, які суттєво різнилися за способом життя. Були серед них землероби й скотарі, відповідно, осілі й кочові. Спільними в них були мова, звичаї, художні смаки. Усі скіфські племена були степовиками, і більшість археологічних пам’яток скіфської культури виявлено саме в степах України. Скіфи жили на території теперішньої України протягом І тис. до н. е. й аж до III ст. н. е. Такого «тривалого перебування» на території нашої Батьківщини не знав жоден давній народ.

Перший «перепис населення» на території України здійснив скіфський цар Аріант, прагнучи встановити кількість своїх підлеглих. Під страхом смертної кари він наказав усім дорослим чоловікам у державі віддати придворним по бронзовому наконечнику стріли. Наконечників виявилося так багато, що цар вирішив спорудити з них пам’ятник. Він звелів розплавити наконечники й відлити мідну посудину, яку було встановлено у священній місцевості Єксампеї, десь між Дніпром і Південним Бугом. Ця посудина вміщувала 600 амфор (щонайменше – 6 тис. літрів), а товщина її стінок становила шість пальців.

• Давньогрецький історик Геродот, який мандрував Скіфією, подав у своїх працях кілька легенд про походження цього народу. За однією з них, прародичем скіфів був син Зевса Геракл. Подорожуючи Таврією, він якось заснув, а коли прокинувся, побачив, що кудись зникли його коні. Пошуки привели Геракла до глибокої печери, у якій він побачив дивну істоту – напівжінку-напівзмію, яка зізналася, що забрала коней. За їх повернення істота зажадала від Геракла одруження. Коли від цього шлюбу народилися троє синів – Агафірс, Гелон та Скіф, – напівжінка спитала Геракла, кому з них передати у володіння країну, де вона живе. У відповідь Геракл залишив їй один зі своїх луків і пояс, на кінці якого висіла золота чаша, та сказав: «Віддай свою країну тому із синів, котрий зможе підперезатися цим поясом і натягти лука». Таке зміг зробити лише Скіф, який і став родоначальником усіх скіфських царів. «На згадку про цю подію, – писав Геродот, – скіфи й досі носять на поясі золоту чашу».

• Найтиповішими скіфськими пам’ятками є так звані царські кургани – поховання вождів, над якими насипано великі земляні пагорби. Висота цих пагорбів часом сягає 20 м, поховальна камера занурена в ґрунт на глибину 10–12 м. Зазвичай від вхідної ями відходять камери-катакомби, іноді з’єднані з ямою досить довгими коридорами. У таке поховання, окрім тіла небіжчика, клали також його зброю, предмети побуту, золоті та срібні прикраси, а часом і вбитих слуг, які мали супроводжувати свого хазяїна в потойбіччі й прислуговувати йому там, як і за життя на землі. Скіфські кургани трапляються в степовій та лісостеповій Україні – від Криму до Слобожанщини – дуже часто.