Анатолій Костецький: Суперклей Христофора Тюлькина, або «Вас викрито - здавайтесь!»

Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, -- тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.

Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.

Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рiк тому, а чому -- не мiг нiхто пояснити. Досi вiн був цiлком нормальним хлопцем: любив, як i всi, поганяти м'яча, поборюкатися пiд час перерви, ну, залiзти до когось у сад... Але ж усе це були, так би мовити, невиннi пустощi. Та рiк тому Бевзя наче пiдмiнили. Якщо колись вiн мiг навiть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим вiд себе, вимагаючи пiд рiзними приводами грошi, грошi й грошi! Хлопцi здогадувалися, що тут не обiйшлося без впливу Бевзевих приятелiв, старших за нього. Але довести цього нiхто не мiг.

Одного разу Христофор Тюлькiн спробував був не сплатити данини: вiн давно мрiяв про кишеньковий лiхтарик, i, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два днi Тюлькiн непомiтно прошивався додому, та на третiй таки наскочив на Бевзя.

-- Привiт, Тюля! -- вигулькнув той iз-за рогу. -- А я за тобою стра-а-шенно скучив! -- I Бевзь загрозливо вищирився.

Христофор зовсiм не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, вiн до такого звертання давно звик: так його величали майже всi приятелi й однокласники. Христофоровi навiть подобалося, що його кличуть не на iм'я, а на прiзвисько, бо вiн хронiчно ненавидiв своє власне, рiдне, особисте iм'я вiдтодi, як навчився розмовляти. Такого iменi вiн нi в кого й нiде не чув, хiба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки i назвали сина, за що вiн трохи ображався на них i досi.

Може, вiн i пишався б своїм iменем, коли б не прiзвище. Погодьтеся: ну хiба це сполучення -- Христофор Тюлькiн. Курям на смiх!

Саме через цю халепу Христофор iще з першого класу вирiшив стати у майбутньому всесвiтньовiдомим ученим, щоб люди, почувши його iм'я та прiзвище, шанобливо казали: "О, це -- голова!", а не хапалися за животи вiд смiху. Тож вiдколи вiн навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькiн здебiльшого наукову лiтературу i хоча мало що iз прочитаного розумiв, анiтрохи не журився. Вiн десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кiлькiсть, вони самi вишикуються у струнку систему, i людина зробить генiальне вiдкриття чи побудує новiтню наукову теорiю.

Тюлькiн не тiльки читав, а й займався найрiзноманiтнiшими дослiдами. Чого вiн тiльки не робив!

А втiм, зараз iще не час про це розповiдати...

Отож, зустрiвши Бевзя, Христофор зовсiм не образився за "Тюлю", а, стримуючи дрижаки, вiдказав:

-- Я те... я того... трохи прихворiв!

-- Радий бачити тебе живим i здоровим! -- реготнув Бевзь. -- А то я був подумав, що мiй карбованець -- тю-тю! А ти, бачиш, -- живий! Ну, давай, -- простягнув вiн до Христофора долоню.

-- Бевзю, -- благально глянув на здоровила Христофор, -- а може, почекаєш? Я лiхтарика хочу купити.

-- Що-о-о?! -- не своїм голосом ревонув Бевзь. -- Ти як мене назвав? -- Вiн ухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: -- Запам'ятай раз i назавжди: мов iм'я -- Семен, або скорочено -- Сем. I коли я хоч раз iще почую iнше -- начувайся? -- Потiм вiн вiдпустив наляканого до смертi Христофора й додав: -- Я сьогоднi добрий, живи! Та й карбованцi губити жаль: вiдправлю тебе на той свiт, i вони гайнуть за тобою. Ну, давай!

Тюлькiн, страшенно радий, що так дешево вiдбувся, мовчки тицьнув Бевзевi карбованця i припустив додому, картаючи себе за промах. Адже вiн чудово знав: Бевзем Семена можуть називати лише його дружки, для iнших вiн -- Сем...

Усе це пригадалося Христофоровi на останньому уроцi, й вiн млiв зо страху перед майбутнiм: саме сьогоднi мав платити, а в нього, як на грiх, не було й копiйчини.

-- Тю ля, ти що -- заснув? -- зазирнув у дверi класу його сусiда й найкращий друг Васько з третього "Б", веселий вiдчайдух i вправний спортсмен. -- Ану, додому!

Христофор навiть не ворухнувся.

-- Ну й сплюх! -- пiдiйшов Васько й ляснув Тюлькiна по плечу. -Диви, на уроцi заснув!

-- Та не сплю я, не сплю! -- скипiв Христофор. -- Одчепись вiд мене!

-- Чого кричиш, як навiжений! Краще поясни, що сталося?

Христофор заспокоївся -- i про все розповiв друговi.

-- Ну й дiла, -- похитав головою Васько. -- У мене теж нi копiйки. Ну, нiчого, ходiм -- якось, може, обiйдеться.