- Нi-нi, рiч не в цьому. Я був певен, що журналiсти нiколи не дiзнаються про цю iсторiю, тим паче - столичнi. Навiть у мiстечку про неї знає лише кiлька чоловiк, та й тi вважають за краще скорiше забути її.
- Шкодую, докторе Мiкейрос, що принiс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо iнформацiя проникла в редакцiї газет i ваше "гнiздо" тепер уже напевне почнуть штурмувати столичнi журналiсти, то, може, ви розповiли б i менi? А колись, якщо я серйозно вiзьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку...
- Одне слово, ви хотiли б мати iнформацiю з перших рук.
- Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумiєте, що в їхнiх публiкацiях можуть бути неточностi.
- Неточностi, дуже м'яко сказано... - кивнув доктор Мiкейрос, набиваючи тютюном свою мiнiатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком. - Я розумiю. Досi я мовчав. Але якщо вже справдi про цю трагедiю дiзналися газетярi, то краще, коли свiт знатиме правду, анiж послуговуватиметься їхнiми вигадками.
Вiн закурив свою люльку i кiлька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простiр мiж двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розумiючи, що почати розповiдь йому нелегко, я не квапив його.
- Гаразд, - зважився нарештi доктор Мiкейрос. - Я розповiм вам усе, що знаю сам. I навiть не забороняю описати цю трагiчну iсторiю. Тим паче, в мене є пiдстави пiдозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме-не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресi чи в книжцi з'явиться правдива розповiдь про те, що ж насправдi сталося на цьому плато рiк тому...
1
Злива вщухла так само несподiвано, як i почалась. Останнi хвилi її вдарили у вершину хребта, що пiдпирав небо по той бiк ущелини, i, вiдшумувавши разом з вiтром та блискавицями, розвiялися по червоно-блакитному пiднебессi, на якому знову заграли блiдi промiнцi холодного гiрського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася мiж двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тiлi гори, враз стала блiдо-червоною i почала навiювати якусь незбагненну тривогу.
Побачивши її, доктор Мiкейрос вiдкинув каптур короткої спортивної куртки i пiдставив обличчя запiзнiлим останнiм краплинам. Ось уже хвилин двадцять вiн стояв тут, на кам'яному узвишшi, i дивився на вершини Анд, що пiвколом оточували плоскогiр'я, на якому вiн спорудив своє "гiрське гнiздо" - замiську вiллу, - та на будiвлi Анданачi, мiстечка, що розкинулось у розлогiй долинi. Навiть зараз Мiкейрос мiг бачити зелений схил цiєї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночкiв, над якими клубочився легкий надвечiрнiй туман. То було досить красиве видовище, але господар вiлли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тiльки гори, i вiн використовував щонайменшу можливiсть, щоб iще раз побачити, осягнути, осмислити, якi вони, гори на свiтанку, гори сонячного дня, гори опiвночi, гори в грозу... У мiстечку вiн теж мав власний будинок. Але навiдувався туди надзвичайно рiдко i бiльшу частину життя проводив тут, у "гiрському гнiздi", на випаленому сонцем, збитому зливами i поруйнованому вiтрами плато, де тiльки дивом прийнялися три сосни - три тонких деревця серед кам'яної пустелi Анд.
Одразу за його обiйстям плато круто обривалось, i десь там, у глибинi ущелини, клекотала бурхлива гiрська рiчка, що поволi пiдмивала цю рiвнину, врiзаючись усе далi в кам'яне тiло узвишшя й утворюючи шалений пiнявий вир. А по той бiк рiчки починався хребет, вершини якого звiдси, з високогiрного плато, здавалися не такими вже й високими, але все одно далекими й недосяжними. В цьому гiрському закутнi було чим милуватись. Одначе нi великий, вимурований iз майже необробленого каменя двоповерховий будинок, нi ледь уторована дорога, що пробивалася сюди з долини i повзла понад рiчкою далi, в гори, нi мiський краєвид, що вiдкривався з протилежного боку плато, не позбавляли його тiєї похмурої суворостi, з якою важко змиритися людинi не звиклiй до гiр, стихiї й самотини.
Сам Мiкейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космiчний пейзаж, який вiдкривався звiдси, захоплював його своєю красою. Вiн народився в Амазонiї i з дитинства призвичаївся до бiльш-менш рiвнинних пейзажiв. Його чарувала сельва, милувала душу грацiозно повiльна, майже застигла, лiсова рiчечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помiтнi стежки джунглiв i тiшили око мальовничi яскраво-зеленi пагорби, мiж якими вигрiвалися на сонцi хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищi, в якому народжувалися, жили й умирали всi його предки з часiв Конкiсти, вiн i провiв своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на свiтанку чи опiвночi, вiн не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлiчi дрiбних катастроф, дивовижних пригод, стихiйних i людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще вiн намагався проникнути у таїну походження iндiанських племен, що вiддавна жили на схилах цих гiр - iсторiя їх, якби її грунтовно дослiдити, могла б пов'язати древню, нинi загиблу цивiлiзацiю, що колись iснувала тут, iз життям сучасним, а може, й прийдешнiм. Так, вiн, кого вже давно вважають диваком, гiрським схимником чи просто божевiльним, - кожен по-своєму, виходячи iз власного розумiння способу життя i захоплень доктора Мiкейроса i розумiння теорiй, якi вiн висував, поширював та всiляко вiдстоював, - шукав цiєї розгадки. Та незалежно вiд того, хто i як ставився до господаря "гiрського гнiзда", кожен усвiдомлював, що все своє життя Мiкейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоцiненною послугою людству. Можливо, це станеться тодi, коли вченi зумiють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з рiзних куточкiв Анд i всього континенту.
Читать дальше