Зустрічаючи десь на території табору або на ранковій зарядці Олесю, Потап удавав, що він з нею не знайомий. Судячи з усього, Торнадо таки запросив її до танцю, тому що тепер їх часто бачили разом. І єдиним місцем, де Леся ні разу не навідала Жеку, був стадіон — можливо, так вони домовилися спеціально, щоб не травмувати Потапа. Та, на щастя, стосунки Жеки з Олесею не зіпсували їхньої з Денисом дружби.
Навпаки, лише зблизили хлопців. Щоранку Торнадо по годині ганяв Потапа стадіоном, витискаючи з нього останні сили. Через два тижні Денис здійснив задумане — сів на шпагат. Його наставник мало не стрибав на радощах! Після того Жека іноді проводив із Потапом легкі спаринги, навчаючи приятеля техніці виконання найпростіших ударів. Тож коли Денис через кілька днів став на вагу в медпункті, то зі здивуванням помітив, що за час перебування в таборі він схуд аж на вісім кілограмів!
Так збігли цілих три табірних тижні. Пролетіли, як мить. Хоча спершу в таке не вірилося. Зазвичай діти роз’їжджалися по домівках уранці. Але щось там десь змінилося, і Потапів автобус мав приїхати вже не вранці, а після обіду цього ж дня. Мамі хлопець вирішив не телефонувати: хай буде сюрприз! Потап пакував речі. У кімнаті він був сам. Раптом хтось несміливо постукав у двері.
— Так! — голосно сказав Денис. — Заходьте! Хто це там такий культурний?
Він уже звик, що хлопці, які проживали у цьому будиночку, ніколи не стукали, а вихором влітали до кімнати. І ось двері неквапом відчинилися. На порозі стояла Олеся.
— Можна? — спитала вона. Денис здригнувся і ступив крок назустріч. Всі події та переживання двотижневої давнини враз нагадали про себе.
— Заходь, якщо прийшла! — оговтався він, повернувся, сів на ліжко і продовжив запихати футболки у сумку, скручуючи їх жужмом.
— Я прийшла подякувати тобі! — наблизилась Олеся.
— Ну, давай, дякуй! — пробубонів Потап, не підводячи погляду.
Леся підійшла впритул, обхопила двома руками Потапове обличчя, нахилилась і припала до його вуст довгим поцілунком. Ще кілька тижнів тому Денис би знепритомнів від такого. Та зараз не відчував нічого, крім сорому перед Жекою. Тому легенько відштовхнув Олесю, обійшов її і, ніби нічого й не сталося, взявся діставати з шафи свою білизну і шорти. В очах дівчини забриніли сльози. Вона повільно відвернулась і мовчки вийшла із кімнати. Її плечі дрібно здригались. Денисові хотілося побігти за нею, зупинити, притиснути до себе… Проте раптом згадався пронизливий погляд Торнадо, і хлопець розлючено швиргонув речі на ліжко, а сам гепнувся зверху. Кілька хвилин лежав, стиснувши голову руками. Потім встав, поскидав труси та шкарпетки у сумку і різким рухом застібнув замок-блискавку. Все, він готовий рушати додому!
Автобус приїхав майже відразу після обіду. Всі, хто мав від’їздити, вишикувалися з речами на майданчику біля адмінкорпусу. Хтось записував номери мобільних телефонів або «аськи», хтось (як-от Севка та Славка) обіймалися зі своїми подругами чи друзями, витираючи сльози і клянучись у вічному коханні… Потап сидів на своїй сумці. Його ніхто не проводжав. Аж ось до нього підійшов Жека. Вчора він сказав, що поїде трохи пізніше, бо хоче ще бодай день побути з Олесею. Денис підвівся. Жека простягнув йому свій невеличкий рюкзак, з яким ходив на тренування.
— Це тобі! — сказав він. — Там «лапа» і бинти. Тобі знадобиться. І на згадку хоч щось залишиться…
Торнадо потупив очі.
— Дякую! — ледве витиснув зі себе Потап. А хотів же стільки всього сказати! Хотів сказати, що ніколи не забуде всього того, що зробив для нього Клим, що він став йому справжнім другом, що ніхто, мабуть, так не вірив у нього, що… Хлопці мовчки обнялися, поплескали один одного по плечах, і Жека попрямував до будиночків, назустріч своєму щастю в особі Олесі. Потап залишився сам серед гомінкого натовпу. Проводжаючи поглядом цупку худорляву фігуру табірного друга, Денис думав, що той, напевне, ніколи вже не повернеться в його життя. Для Жеки він був, хоча й важливим, але тільки епізодом.
Нарешті приїхав автобус. Галаслива компанія почала процес завантаження. Вмостившись, діти посилали повітряні поцілунки крізь скло і виглядали сумними. Навіть Канава, від якого подруги ледве відірвали заплакану Алку, був якимось пригніченим. Тож Потапу в цьому сенсі пощастило. Його тут, у таборі, майже нічого не тримало. Він повертався додому.
— Мамо, я вдома! — голосно гукнув Потап, заходячи до вітальні.
Читать дальше