Сергій Гридін - Не такий

Коли на стадіон прийшов Жека, Потап уже розминався для розтяжок.

— Ти чого так рано сьогодні? — здивовано спитав Торнадо.

— Та… Не спалося! — відповів Потап, відводячи погляд. Йому чомусь соромно було дивитися в очі товариша. Ніби нічого поганого й не зробив, але… Ці пронизливі зеленувато-сірі «рентгени» просвічували людей наскрізь! Тому Денис усівся на завбачливо взятий рушник, трохи розставив ноги і почав поволі тягнутися прямими руками до носків кросівок.

— Ну-ну! — чи то підбадьорливо, чи то насмішкувато кинув Торнадо і побіг намотувати кола, проте за кілька хвилин зупинився. Потап робив різні вправи. На його обличчі була написана така рішучість, ніби він саме зараз збирається йти в атаку на невидимого супротивника. Жека підійшов ближче. Потап обперся руками на залишки трибуни і намагався сісти на шпагат. Судячи з усього, йому було боляче, але цей біль начебто давав хлопцеві насолоду.

— Малий! — вражено промовив Торнадо. — Ти що, вирішив сьогодні звідси на швидкій поїхати?

Потап мовчки продовжував свою справу. Незважаючи на ранкову прохолоду, його волосся та одяг були мокрі від поту.

— Та що з тобою сьогодні? — не витримав Жека. Не дочекавшись відповіді, він відійшов до дерева, дістав свою «лапу», прив’язав і взявся люто її молотити. Через кілька хвилин відчув, як хтось торкнув його за плече. Хлопець оглянувся. Позаду стояв знічений Потап.

— Вибач! — пробурмотів він.

— Та за що ж тебе вибачати? — ніяк не міг утямити Жека. — По-моєму, в тебе дах поїхав! А може, ти перетрудився вчора на танцях?

Згадка про вчорашній день та ще й із вуст Клима щось перемкнула в Денисових мізках і той, збиваючись та перескакуючи з одного на інше, почав переказувати Торнадо події минулого вечора.

Вочевидь, у житті кожного підлітка має бути людина, якій він довіряє всі свої переживання та думки. В ідеалі — це мав би бути хтось із батьків. Насправді ж, це майже завжди — єдиний друг, який може дати дієву пораду або просто вислухати тебе. У Потапенка такого друга вже давненько не було. Самоху він втратив, а заміни йому не знайшов. Тому Жека сьогодні грав роль подушки для Потапових сліз, і грав її досить добре.

— Немає за що тобі вибачатись! — задумливо сказав Торнадо, коли Потап нарешті виговорився і замовк. — Ти все правильно зробив! Хочеш, я з нею закручу, а потім кину?

— Ні! — заперечив Потапенко. — Тоді їй теж буде боляче, а я такого не хочу! — твердо сказав він. Жека з повагою поглянув на цього кумедного товстуна, у якого, виявляється, такий твердий характер.

— Ти краще поговори із нею! — запропонував Денис. — Вона хороша!

Ні один, ні другий чомусь не могли назвати вголос ім’я дівчини.

З того ранку, радіючи несподіваному зниженню температури повітря, Потапенко почав займатися кілька разів на день, присвячуючи спорту весь вільний час. Тіло боліло, залиті йодом рани на руках не встигали заживати, але хлопець не зменшував навантажень, дивуючи навіть бувалого у цих справах Торнадо.

Денис поставив собі за мету до кінця зміни сісти на шпагат. Він робив вправи на розтяжку навіть у кімнаті під час тихої години. Хлопці спочатку насміхалися над ним, потім мовчки, хитаючи головами, спостерігали за його муками, а згодом, заклопотані кожен собою, викреслили Потапа зі своєї спілки. Та їм і так було не до нього…

Після тієї дискотеки близнюки Сева та Славко мало що не «прилипли» до своїх нових подружок. Вони використовували першу-ліпшу можливість побути з ними, зникали десь по ночах, а вдень довго гуляли зі своїми гьорлфрендами.

Сашко з Тарасом підсіли на гру в карти з кимось у сусідньому будиночку і теж щовечора бігали туди потайки, щоб не потрапити на очі вожатим. Одного разу Тарас програв чималі гроші, повернувся у кімнату з синцем, і наступного дня за ним приїхало велике чорне «BMW» — нажахані батьки хутчій забрали свого маленького бідолашного синочка додому, подалі від цього жахливого місця. Але спершу виповіли Піонеру все, що вони думають про табір загалом та про нього особисто.

Сашко, побачивши, чим скінчились ігри для Тараса, трохи принишк, але все одно бігав грати, кілька разів позичав у Потапа гроші та так і не віддав їх.

Єдине, що тепер збирало хлопців разом — дискотеки. Проте Денис на танці більше не ходив. Він вигріб із бібліотеки всі варті уваги книжки і ввечері, коли всі йшли на танцювальний майданчик, з насолодою поринав у вигадані історії. Молода бібліотекарка, якій такі зацікавлені відвідувачі досі хіба що снилися, вибирала Денисові найкращі твори і намагалася вгодити, як лише могла.