Анатолій Алексін - Говорить сьомий поверх

Мама завжди каже, що у мене дуже багата уява. Ось, наприклад, я можу собі уявити, що тролейбуси, які скупчилися на кінцевій зупинці, — це стадо величезних тварин з довгими і прямими рогами, що прийшли на водопій. А якось, коли ми з мамою зайшли до посудної крамниці, я уявив собі, що різноманітні чайники, які стояли на поличці, — це одна велика сім'я: найвищий, худий чайник, або точніше сказати, кофейник, — це сухорлявий, підтягнутий батько; найтовщий, у червоних кружальцях, — розчепурена мати, а маленькі різнобарвні чайнички — їхні численні дітки. Пам'ятаю, мама тоді сказала:

«З твоєю уявою можна стати письменником. Але зараз ти, на жаль, можеш видати лише „Повне зібрання орфографічних помилок“.

Так чи інакше, уява у мене була дуже багата. І ось, уперше залізши на пліт, я на хвилину примружив очі і уявив собі, що мінлива, лускато-золотава під сонцем вода — це вода океану, який притих і винувато зітхає після бурі. Наш пліт — це все, що залишилося від гігантського корабля, який зазнав аварії. Зелений пагорб — це вулкан, що будь-якої хвилини і без будь-якого попередження може почати виверження. А назустріч нам пливе неминуча загибель у вигляді білого айсберга, з яким ми ось-ось повинні зіткнутися. Айсбергом мені видався білий шпіц Берген, який, не побажавши залишитися без нас на півострові, відважно пустився уплав і наздогнав пліт. Правда, шпіц, який плив по річці, більше нагадував не грізну гору, а дивом вцілілу в ясний сонячний день крижинку, вкриту снігом.

Липучка втягла пса на борт нашого „корабля“.

— Приймемо і його до нашої команди, коли вже людей не вистачає, — сказав Сашко.

Він заліз у ящик з-під рафінаду, тобто на капітанський місток, і віддав перше розпорядження:

— Ти, Шурко, будеш помічником капітана, боцманом і стерновим. Бери жердину і слухай мою команду! Липучка буде лікарем і коком. А хто у нас буде просто матросом? Адже повинні бути на кораблі рядові матроси? Ясне діло, повинні.

Раптом Сашко простягнув руку і вказав на пагорб, до вершини якого видиралися дві кумедні постаті в білих панамах, ніби два живих гриби: один на товстій ніжці, другий — на тонкій.

— А якщо нам… худенького пірата матросом зробити?

Я не повірив своїм вухам:

— Веника? Матросом? Та його матуся од своєї спідниці ні на крок не відпустить!

— Не відпустить? А ми його викрадемо, — цілком серйозно сказав Сашко.

— Як це — викрадемо?

— Придумаю як. Матуся і не помітить. Зрозуміло?

— Та чи ж варто через нього руки бруднити? — засумнівався я. — Викрадати! Що він, східна красуня, чи що? Без нього» обійдемося. Хіба у тебе немає хороших товаришів?

— Товаришів у мене більше, ніж у тебе. Та всі вони в туристичний похід попливли…

— Попливли? Ось бачиш! І нам би теж! Чому ти з ними не поплив?

Сашко похмуро глянув на мене:

— Не міг. Діло у мене є. Таємниця, еге?

Сашко ствердно хитнув головою:

— Таємниця.

«Чи настане такий щасливий день, коли я взнаю його чудову таємницю? — подумав я. — Чи довірить він мені?..»

Потім Сашко склав руки трубочками, приставив ці трубочки, мов бінокль, до очей і скомандував:

— Повний вперед!

Я занурив свою довгу жердину у воду, дістав до дна і щосили відштовхнувся — наш пліт рвонув уперед.

Минали дні, а рожеві промокашки в моїх новеньких зошитах залишалися незаплямленими. Мені нічого було промокати, бо я нічого не писав. За цей час мама встигла прислати мені ще два листи — один дідусеві і один мені. Жаліючи дідусеві очі, я обидва листи прочитав уголос, а потім квапливо розірвав їх і розвіяв за вітром.

У кожному з цих листів мама турбувалася про моє здоров'я, радила більше бувати на свіжому повітрі й вчасно їсти. І в обох листах, десь у кінці сторінки — здавалося, зовсім іншим, зловісним, не маминим почерком — було написано: «Але тим часом…» І далі мама нагадувала про мою переекзаменовку.

Тут я затинався і починав вигадувати: «Але тим часом Сашко не повинен забувати і про духовну їжу: більше читати різних цікавих книжок і головне — частіше ходити в кіно!» — так вигадував я, читаючи листа, адресованого дідусеві. А придумавши про кіно, я подумав, що кожного разу, читаючи мамині листи, зможу вигадувати щось вигідне для себе. І наступного разу, дійшовши до слів «Але, тим часом…», я прочитав таке: «Але тим часом ти, Сашко, ні в якому разі не повинен рости маминим синком. Купайся в річці скільки тобі буде завгодно! І на сонці можеш лежати хоч цілісінький день. Спати лягать вчасно зовсім не обов'язково, можна лягти і трохи пізніше — нічого з тобою не станеться! Та й щодо їжі я теж передумала: можеш їсти в будь-який час…»