Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Такий педантизм робив його спорідненою душею з Тихолозом, зустрічей з яким він не міг уникнути. Дуже ризикував, звичайно, але куди ж без нього! Зміни у плані вимагали нових деталей, матеріалів, і далеко не все можна було знайти на базарі. Губченко регулярно відвідував і Караваєві, і «Юність», і Борщагівку, але часом доводилося звертатися й до Костянтина Остаповича, намагаючись брати в нього речі, які нічого б не підказували, які нелегко було б об’єднати у щось ціле. Одного разу це, наприклад, були плати комп’ютерної пам’яті, а наступного — дверні завіси.

У Тихолоза була ще одна щаслива риса: він рідко ставив запитання. Та й то дуже делікатно. Можна було не відповідати, щоб не брехати. Приходить, скажімо, Губченко по реле часу, а Тихолоз, ніби й так усе розуміючи, каже:

— Сусід у мене поставив таке на свого горбатого запорожця. Скільки його пам’ятаю, знай воловодиться з цим дивом техніки. Так що він утнув. Оце приходить о восьмій ранку до машини, а вона вже чверть години як завелася й салон обігріла. Кажу, запатентуй, бабла навариш. Тільки рукою махає: нема в мене стільки часу, каже…

Тут тобі й приховане запитання, навіщо Губченку реле, й здогад про те, що той працює над новим винаходом, і цікавість: чи буде патентувати… Губченко щоразу з останніх сил стримувався, щоб не клюнути на провокацію й не розпочати ділитися своїми міркуваннями з приводу бодай одного з запитань.

Переводив здебільшого мову на політику й філософію — не на Канта й Бердяєва, звісно, а на, так би мовити, філософію життя. Розмовляти з Остаповичем було цікаво. На кожну проблему, яку вони обговорювали, той мав у запасі промовисту історію.

— Чув, що там із боєприпасами трапилося? — закручував балачку Губченко.

— А що ж вони хотіли! — запалювався Остапович. — От дивись: у мене є човен. Купив іще до зміни парадигм.

— Ти що, рибалка?

— Та нє. Так, думав, вивезу родину на Дніпро, на острів кудись у вихідні… Не в тому річ. Ото як купив, знайшов місце на РОПі, почав ходити туди — майже кожного вихідного. Там багато таких сухопутних моряків. Ото приходять, щось там до обіду почистять, пофарбують, мотор поперебирають… А тоді так помалу сходяться до краю, до верб. Там такі вербові зарості над водою — фантастика. Ти не уявляєш, в них соловей живе. Ото ми горілочку попиваємо, теревені правимо, а він аж заходиться. Прямо тобі в місті — уявляєш! Там п’ятдесят метрів до автобусної зупинки. Ну, може, сто. І — соловей! Бува, мовчки сидимо хто на чому, слухаємо.

— А який же сенс у човні? Якщо ви там усі сухопутні? — дивується Губченко.

— Як це? — ще більше дивується Остапович. — А чого ж би ми туди ходили, якби не човни?

— Так оце ти його для того й купив?

— Ну, ні, звичайно. Я не такий багатий. Кажу ж тобі, думав ото із сім’єю на острови, те-се…

— Ну?..

— Ну, й не склалося. Один раз вийшов за акваторію РОПу, заглушив двигуна, дивлюсь, а від нього по воді райдуга. Е ні, думаю. Райдузі місце на небі, а не на воді. Більше й не виходив.

— То, мабуть, треба було відлагодити, щоб не текло з нього.

— Та це неможливо. Хочеш не хочеш, а він усе одно воду забруднює. А ще, кажуть, човни акустичним ударом пуголовків убивають.

— Що, всіх?

— А яка різниця — всіх чи не всіх?

— А продати не міг?

— Човна? Та який же сенс! Тоді хтось інший на ньому природу гробив би. А так він стоїть собі на березі. І знаєш, непогано зберігся. Я його щороку чищу, мию, фарбую — освіжаю, словом. Гарний човен. Любо-дорого.

Губченко більше не перепитував, хоч і не зразу збагнув, який стосунок має цей човен до тих боєприпасів, які вибухнули під не таким уже й далеким селом. Сам потім поміркував і зрозумів, що має. Безпосередньо стосується.

Губченко любив круглі цифри. Тому й сидів напередодні у своїй потаємній комірчині до глибокої ночі.

Ніч була задушлива. Витяжка не допомагала. Вентилятора він вирішив не вмикати, а кондиціонера, звісно, в його закапелку не було. Сто разів хотілося все кинути — ніхто ж не підганяє! Але завтра, дванадцятого червня, виповниться рівно три роки, як він уперше побачив своє нове приміщення — свій цех, свій стартовий майданчик у майбутнє.

Жодної книжки за цей час. Планова наукова тема, термін виконання якої давно минув, існувала тільки в попередніх планах — ні експериментів, ні наукового обґрунтування, ні вивченої історії питання. Губченко, згадуючи про неї, дивувався: як він міг колись таким зацікавитись?!

Але прийшовши дванадцятого числа до своєї лабораторії й переконавшись у тому, що нікого зі співробітників на робочому місці немає й не передбачається, він відчув, що руки йому тремтять і в голові паморочиться. Сьогодні. Зараз. От безпосередньо за кілька хвилин!