Джеральд Даррелл - Балакучий згорток

— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді знову ж таки ти, Вілберфорсе, розповіси мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?

— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, а тоді взяв пляшку і зробив великий ковток.

— Дуже дивне ім’я — Вілберфорс, — шепнув Пітер Саймонові, поки чекали наслідків.

— Так, дуже дивне, — погодився Саймон.

Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був; їхні серця завмерли: вони так старалися, ризикували своїми життями — і все марно?!

— Як ти почуваєшся? — запитав Папуга.

Вілберфорс зиркнув на нього.

— Я питаю, як ти почуваєшся? — голосно повторив Папуга.

— Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! — гаркув Вілберфорс. — Тебе шо — обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!

— О Боже! — вигукнув шокований Пітер.

— А ви двоє шо — теж нариваєтеся? — Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. — Вам шо — моє ім’я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!

— О Боже! Це фантастика! — вигукнув Венслідейл. — Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!

Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.

— А ти! — кричав Вілберфорс. — Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування — онде! Давно вже час тебе провчити!

Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.

— Уставай і бийся, ти, тюхтію! — кричав садівник. — Ти, слинявий альбіносе, вставай, я порву тебе на шмаття, побачиш! Я відріжу тобі обидва вуха, усі зуби повибиваю!

Словом, шестеро горностайських садівників цілий день витратили на те, щоб спіймати Вілберфорса та замкнути в повітці.

— Я думаю, — сказав Папуга, коли почулися стогони Венслідейла, якого заносили в дім, — я думаю, що цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?

Діти від щирого серця погодилися з ним.

Коли Венслідейла трохи попустило (хоч око в нього все одно спухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож діти і Папуга повернулися в Кришталеві Печери з успіхом.

У Кришталевих Печерах усі метушились і гомоніли — кипіла робота. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г. Г. вигадували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. Зовні, на полі місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігти риссю, галопом і розвертатись одночасно. Єдинороги навчалися дуже швидко, й невдовзі Пітер уже міг пишатися їхньою точністю і вправністю.

Протягом цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, але ніхто не надав особливого значення, бо кожен мав дуже багато роботи. І ось, коли Пенелопа вигадала з гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв і дуже стомилася, Етельред з’явився. Він неабияк здивував Пенелопу тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами й цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був глибокого зеленого кольору, а штани — білі. При боці він мав довгу шаблюку в срібних піхвах.

— О, Етельреде, ти неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Ой, тобі справді подобається? — зашарівся Етельред. — Це мій однострій головнокомандувача.

— Так? — здивувалась Пенелопа. — А чий ти головнокомандувач?

— Ходімо зі мною, покажу, — загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.

Те, що постало там перед Пенелопою, вразило її та потішило — напоготові стояло приблизно п’ятдесят жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, всі озброєні гострими списами, луками і стрілами. Коли вони побачили Пенелопу, то швидко виструнчились.

— Звідки вони взялися? — здивувалась Пенелопа.