Михаэль Энде - Нескінченна історія

Решта троє вислухали його мовчки, втупившись у мо­рок.

- Гу-гу! - почувся за якусь мить неймовірно жалібний голосок нічного альба, - там, звідки прийшов я, діється то­чнісінько те саме. І я вирушив у дорогу з докладно тією ж, що й ви, метою - гу-гу!

Мацьопик поверкув личко до світлоблука.

- Усі ми, - запищав він, - походимо з різних земель Фантазії. Ми зустрілися тут випадково. Але всі ми несемо Дитинній Царівні одну і ту ж невтішну новину.

- А це означає, - прохрипів скелегриз, - що вся Фанта­зія - у небезпеці.

Світлоблук, до смерті переляканий, переводив погляд з одного на іншого.

- Ну, тоді, - вигукнув він і зірвався на рівні ноги, - ми не сміємо марнувати ані миті!

- Ми й так уже хотіли рушати далі, - пояснив мацьо­пик. - Ми сіли тут перепочити тільки тому, що зараз усе у Совиному Лісі огорнула темрява, хоч в око стрель. Але те­пер, коли з нами є ви, Блюббе, ви могли би нам присвітити.

- Це неможливо! - вигукнув світлоблук. - Мені дуже прикро, але я не можу чекати на когось, хто їде верхи на слимаку!

- Але ж це слимак-гончак! - сказав мацьопик ледь об­ражено.

- Не хоче - не треба. Гу-гу! - прошепотів нічний альб своїм таємничим голосом, - Але тоді ми не підкажемо пра­вильного шляху!

- Цікаво, з ким ви оце розмовляєте? - буркнув скеле- гриз.

І справді, світлоблук не почув їхніх останніх слів: він уже помчав лісом довжелезними стрибками-зигзагами.

- Що ж, - озвався мацьопик Укук, зсуваючи свій чер­воний циліндрик аж на потилицю. - Хіба ж можна в дале­кій дорозі покладати надії на світлоблука? Та й вогник із нього, мабуть, був би кепський.

Сказавши це, він скочив у сідло - верхи на свого слима- ка-гончака.

- Я, до речі, теж за те, - докинув нічний альб, підклика­вши свого лилика тихеньким «гу-гу», - аби кожен із нас добирався до Вежі Зі Слонової Кості поодинці. Ну добре, я полетів!

Шусть - і зник.

Скелегриз загасив ватру, просто кілька разів гепнувши по ній п’ятірнею.

- І я - за те, - почувся в темряві його скрегіт. - Тоді мені не доведеться постійно остерігатися, щоби, бува, не розча­вити якогось мацьопика.

З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стов­бур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.

Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:

- Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!

І прицмокнув язиком.

А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійс­ності.

Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійс­ністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому — впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю — пе­реповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів яки­хось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмо­вити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.

А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо віді­рватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.

Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по- справжньому вмів) — вмів уявляти собі щось так виразно і яскра­во, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книж­ка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.

Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавст­ва, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схован­ці, і читає. Ця книжка — саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!