Михаэль Энде: Нескінченна історія

Врешті-решт Бастіян вирішив обрати собі за прихисток старі гімнастичні мати. Якщо на них розлягтися, витягнувшись на повен зріст, відчуття буде майже таке, як удома на канапі. Він перетяг­нув мати під люк у даху, туди, де найсвітліше. Неподалік, поскла­дені у кілька шарів, лежали старі військові коци — щоправда, вкрай запорошені й порвані, але ще цілком придатні. Бастіян узяв і їх. Він скинув мокрий плащ і повісив його на вішак — поряд зі скелетом. Кістяк захилитався туди-сюди, але Бастіян його не боя­вся. Можливо, тому, що вдома звик до чогось подібного. Стягнув він і свої перемоклі черевики. У самих шкарпетках вмостився по- турецьки на матах і, немов індіанець, натягнув на плечі сірі коци. Коло нього лежав його шкільний ранець — і книжка з оправою мідяного кольору.

Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.

Бастіян поглянув на книжку.

— Хотів би я знати, — мовив він сам до себе, — що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надру­ковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там — люди, яких я іще не знаю, там — найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрап­ляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,

— це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?

Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.

Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці

— і почав читати

НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ

І.

ФАНТАЗІЯ В БІДІ

Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.

Була північ, у верховіттях велетенських віковічних де­рев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.

Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, по­линуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галуз­ку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна ку­лька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пере­суваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкала­ся землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.

Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляєть­ся доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.

Посеред світляної кульки можна було розгледіти мале­ньку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.

Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світ­лоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змі­нювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигза­гоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли зале­тів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.

Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже де­сять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суціль­ної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на во­гонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігант­ськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вель­ми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька мі­сяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони насе­ляли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережа­ний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори ста­ли називатися Прогризеними Горами.