Врешті-решт Бастіян вирішив обрати собі за прихисток старі гімнастичні мати. Якщо на них розлягтися, витягнувшись на повен зріст, відчуття буде майже таке, як удома на канапі. Він перетягнув мати під люк у даху, туди, де найсвітліше. Неподалік, поскладені у кілька шарів, лежали старі військові коци — щоправда, вкрай запорошені й порвані, але ще цілком придатні. Бастіян узяв і їх. Він скинув мокрий плащ і повісив його на вішак — поряд зі скелетом. Кістяк захилитався туди-сюди, але Бастіян його не боявся. Можливо, тому, що вдома звик до чогось подібного. Стягнув він і свої перемоклі черевики. У самих шкарпетках вмостився по- турецьки на матах і, немов індіанець, натягнув на плечі сірі коци. Коло нього лежав його шкільний ранець — і книжка з оправою мідяного кольору.
Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.
Бастіян поглянув на книжку.
— Хотів би я знати, — мовив він сам до себе, — що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надруковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там — люди, яких я іще не знаю, там — найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрапляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,
— це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?
Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.
Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці
— і почав читати
НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ
І.
ФАНТАЗІЯ В БІДІ
Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.
Була північ, у верховіттях велетенських віковічних дерев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.
Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, полинуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галузку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна кулька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пересуваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкалася землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.
Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляється доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.
Посеред світляної кульки можна було розгледіти маленьку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.
Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світлоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змінювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигзагоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли залетів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.
Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже десять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суцільної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на вогонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігантськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вельми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька місяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони населяли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережаний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори стали називатися Прогризеними Горами.
Читать дальше