Диана Джонс - Повітряний замок

— Прошу дуже, — сказав високий незнайомець і ступив на килим.

У цю мить на лотку з печеним і смаженим м’ясом по сусідству здійнявся шарварок — один із тих, що повто-рювалися день у день. Напевно, вуличні хлопчаки знову примудрилися поцупити трохи смажених кальмарів. Так чи інакше, пес Джамала розгавкався, різні люди, а серед них і Джамал, розкричалися, одначе грюкіт сковорідок і шипіння гарячого жиру заглушили і одне, і друге.

Шахрайство в Занзібі — це спосіб життя. Абдулла не дозволив собі ні на мить відволіктися від незнайомця з його килимом. Не виключено, що цей чоловік підкупив Джамала спеціально для того, щоби відвернути увагу Абдулли. До того ж незнайомець згадував Джамала настільки часто, що Абдуллі почало здаватися, ніби той весь час має його на думці. Абдулла не зводив очей з високої фігури, а особливо — з брудних ніг на килимі. Однак краєм ока він все-таки спостерігав і за лицем незнайомця — а відтак побачив, що в нього заворушилися губи. Чуйні вуха Абдулли, незважаючи на страхітливий рейвах по сусідству, вловили слова «два фути вгору». За тим, як килим плавно злетів з підлоги і завмер на рівні колін Абдулли, так що поношена куфія на голові незнайомця ледь не торкнулася верху намету, Абдулла спостерігав ще уважніше. Він перевірив, чи знизу нема якихось потайних підпорок. Він поводив рукою у повітрі, щоб упевнитися, чи не приладнані до верху які-небудь невидимі шнури. Він узявся за світильник і похитав його з боку в бік, щоби посвітити і на килим, і під нього.

Поки Абдулла перевіряв усе це, незнайомець стояв на килимі, схрестивши руки на грудях і сяючи усмішкою.

— Ну, тепер бачиш? — запитав він. — Тепер я переконав тебе, о найнедовірливіший з недовірків? То що, я в повітрі чи ні?

Йому доводилося кричати. Зовні оглушливо галасували.

Абдуллі довелося визнати, що килим, очевидно, таки справді висить у повітрі без будь-якої видимої опори.

— Я майже задоволений! — крикнув він у відповідь. — А тепер, щоби я справді в усьому переконався, тобі треба зійти на підлогу, а мені — піднятися на твоєму килимі!

— Для чого б це? — насупився незнайомець. — Що всі інші твої чуття можуть додати до свідчення твоїх очей, о драконе сумнівів?

— А раптом цей килим привчений до твого голосу? — закричав Абдулла. — Як деякі собаки!

Пес Джамала зовні заходився гавкотом, так що це спало на гадку Абдуллі якось само собою. Пес Джамала кусав кожного, хто намагався до нього наблизитися, крім самого Джамала.

Незнайомець зітхнув.

— Опустись, — звелів він, і килим плавно опустився на підлогу. Незнайомець зійшов з нього й, уклонившись Абдуллі, кивнув на килим. — Він у твоєму розпорядженні, перевіряй, о шейху проникливості.

Абдулла з помітним хвилюванням ступив на килим.

— Піднімися на два фути, — наказав або радше проревів він.

Судячи з криків, тепер до крамнички Джамала збіглася вся міська сторожа. Стражники бряжчали зброєю і, перекрикуючи усіх, вимагали, щоб їм негайно пояснили, у чім річ.

Килим Абдуллу послухався. Він злетів на два фути так плавно, що в Абдулли кевкнуло в животі. Абдулла поквапливо сів. Сидіти на килимі було неймовірно зручно — немов у дуже туго натягнутому гамаку.

— Мій несамовито загальмований розум схиляється до того, аби тобі повірити, — зізнався він незнайомцеві. — То скільки ти просиш, о взірцю щедрості? Двісті срібних?

— П’ятсот золотих, — поправив його незнайомець. — Накажи-но килиму спуститися, і ми все обговоримо.

— Ляж на підлогу, — наказав Абдулла килиму — і килим так і вчинив, позбавивши Абдуллу останніх підозр, що, може, коли Абдулла вперше ступив на килим, незнайомець устиг щось промурмотати, та його слова заглушив галас по сусідству. Абдулла схопився на ноги, і вони почали торгуватися.

— У моєму гаманці лише сто п’ятдесят золотих, — мовив він, — та й то — якщо я повністю його витрушу і понишпорю по всіх його швах.

— Що ж, тоді можеш вийняти інший гаманець чи навіть понишпорити під матрацом, — відповів незнайомець, — тому що межа моєї щедрості — чотириста дев’яносто п’ять золотих, а дешевше я не продам цей килим навіть за крайньої нужди.

— Що ж, я міг би дістати ще сорок п’ять золотих з підметки моєї лівої туфлі, — відповів Абдулла, — і це жалюгідні рештки мого колишнього багатства, які я приберіг на випадок виняткових обставин…

— Подивися ще в правій туфлі, — порадив незнайомець. — Чотириста п’ятдесят.

І так далі. Через годину незнайомець покинув намет із двомастами десятьма золотими, зробивши Абдуллу щасливим власником справжнісінького — нехай і трохи потертого — килима-самольота. При цьому Абдулла якось ніяк не міг повірити своєму щастю. Він не міг