Павло Мисько - Ерпіди на планеті Земля

Не знав, що робити: кинутися спочатку до діда, виручати з невідомої біди? Чи хутчіш добиратися до гравійки, ловити машину? Ерпіда-два теж треба виручати, це вже справа не місцевого, а міжпланетного значення. Якщо бігти спочатку все-таки до діда, то куди діти Ерпіда-один? Лісом пробиратися з ним одна морока, а без робота діда не знайдеш. От задача, попробуй розв’яжи!

У лісі раптом почулися голоси дітей. Ваня розпізнав навіть булькаючий і хриплий, як у їхнього півня, голос Петі Голобородька. Радіють, дурні: Олег Максимович захворів, заняття зірвалися.

— Атас! — голосно прошепотів Ваня.

- Інформацію не зрозумів. Слово з якої мови, на яку мову мені переходити?

— Ховатись, кажу, треба! Петя Голобородько іде! Сюди лізь, між ялинки! — Ваня першим умостився між ялинками і затих.

— Хочу познайомитися з Петею Голобородьком: може, і його передам на корабель? — Ерпід під’їхав близенько до Вані, а той перевернув його на бік, підкотив під лапаті вітки.

— Ти що? Та ти знаєш, який він? На кораблі подумають, що всі люди такі. У нього клепки в голові не вистачає!

- Інформацію не зрозумів. Клепки бувають у бочках, цеберках. У голові людини, як показують дослідження, клепок нема. Твердження твоє абсурдне: не може людині не вистачати того, чого в неї взагалі не буває і не потрібне їй.

— Та знаєш ти… Та коли б ти до нього потрапив, а не до мене, то він тебе вмить на запчастини розпатрав би!

— Спробую проаналізувати. Петя так само робить електронних роботів-поліглотів ізольованої дії? І йому не вистачає якоїсь деталі?

— Тихо ти! — штурхонув Ваня робота в бік. — Близько вони! І нічого він не робить, тільки готове розбирає. В них і батько такий: де що знайде, все додому тягне — “на запчастини”. “Москвич” у них, машина.

- Інформацію зрозумів. Мовчу.

— Мовчи і слухай: учні теж про метеорит говорять. Уся школа вже знає!

Голоси гомоніли все ближче. Хлопчики ходили колами.

Зовсім близько біля рятівних ялинок пройшов Петя Голобородько. Було чути, як він говорив своєму товаришу:

— За метеорит, кажуть, багато грошей дають. От коли б мені знайти його!

- І що б ти робив з грішми? Якби дали мені, я для всього класу морозива накупив би! — чувся інший голос.

— Ти що — дурний? Весь клас частувати! А я купив би всього три порції: одну тобі, дві собі. Решту грошей на запчастини пустив би.

Голоси хлопчиків віддалялися в бік Партизанського лісу.

— Ну, чув, який він? — запитав Ваня.

Здалося, що Ерпід у відповідь хихикнув.

— Ти чого? Признайся, щось з Петьком уже натворив?

— Нічого особливого. Я просто допоможу йому здійснити заповітну мрію.

— Полежали — і досить. А тепер давай… гоп-па! На гусенички-ніжки… Не піду до діда, гайда бігом на гравійку! До Мінська ж понад п’ятдесят кілометрів.

“Цей чине цей?”

Дід Гордій зупинився, тяжко, знесилено дихаючи. Витер з лоба рукавом піт, вигріб пальцями з волосся, повитягав з-за коміра глицю. Поволі повертався, оглядав кожне дерево, особливо сосни і берези: “Цей острів чи ні?” Скільки островів, менших і більших, серед цього болота, досі ніхто не порахував. Серед них є і той, на якому вони, п’ятеро партизанів, переховувалися під час оточення, їх спочатку сімнадцять було, коли залишилися вони прикривати відхід свого загону. А німці наступали, все тугіше стягуючи кільце. Один за одним гинули товариші, врешті їх залишилося семеро, в тому числі двоє були тяжко поранені. Опустилася ніч, і вони, поклавши на саморобні носилки поранених, одійшли в болото. Завдання було виконане, вони протрималися до смеркання. Несли носилки, занурюючись у воду то до пояса, то до грудей. Щоб поранені не захлинулися у воді, часом доводилося класти ручки-жердини носилок собі на плечі…

Хоч німці кидали міни, вирішили перебути на острові до світанку. Не було більше сил, попадали ниць і довго лежали-стогнали, відсапуючись…

Ту ніч двоє тяжкопоранених не пережили. Навпомацки викопали ножами й дрючками могилу — одну для двох, неглибоку: підступала вода…

Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.

Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.

Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?