Євген Велтистов - Мільйон і один день канікул

Так само викривляє простір і час гігантська зірка, ущільнена до малих розмірів!

Біля чорної діри, що була колись у тисячу разів більша за сонце, властивості простору й часу могли виявитися значно складнішими, ніж це досі уявляли собі люди. У всякому разі капітан Вегов не дуже здивувався, заставши в каюті самого себе. Він пояснив учорашньому Вегову обстановку, і вони вкупі стали міркувати, що робити далі.

— Петля часу, як я підозрюю, тільки початок фокусів чорної діри, — сказав Вегов-сьогоднішній. — Не будемо гаяти часу.

— Час у даному випадку зник, перетворився на простір. А викривлений простір поєднав наші кораблі, — висловив припущення Вегов-учорашній. — Те, що для вас “сьогодні”, для мене — “завтра”, а сам я для вас — “учора”. А втім, “сьогодні”, “вчора”, “завтра” — дуже умовні поняття: в будь-який момент ви або я можемо зникнути. Давайте думати, як поминути діру. Адже і я потраплю невдовзі в таку саму історію…

“Чи можна поминути чорну діру, пронестися над самою поверхнею зірки? — таке завдання поставили капітани перед електронним мозком корабля. — Чи вистачить двигунам потужності?” Машина почала розв’язувати завдання, а капітани ставили їй запитання.

Здавалося б, усе просто: ось вона — чорна діра — світиться на екранах у формі диска. Це сонячний вітер летить безперервно в діру й гасне, утворюючи сріблястий ореол. Так поглинаються всі найближчі зірки.

Але куди все зникає через чорну діру? Куди вливається довколишня матерія? В яку майстерню Всесвіту ведуть ці таємничі тунелі природи? Що це — смерть гігантської зірки чи народження нового світу?

Машина відповідала: “Ні… ні… ні…” Машина відмовилася відповідати: розв’язувати такі складні литання їй було не під силу.

— А якщо полетіти в діру? — припустив Вегов-молодший.

— Ви думаєте сісти на зірку-карлика? — уточнив Вегов-сьогоднішній і нагадав: — її поверхня рідка.

— Але ж ніхто ніколи не проникав усередину чорної діри! — вигукнув другий капітан. — Розумієте?

— Звичайно, спокусливо, — Вегов-старший усміхнувся. — Вікно у невідомий світ перед нами… Але ми будемо розчавлені… І не встигнемо нічого передати звідти…

— Пригадую, — сказав його двійник, — що падіння з висоти в один сантиметр на зірці-карлику в земних умовах дорівнює падінню з вершин Джомолунгми…

— Отже, коли нам пощастить пролетіти повз діру навіть на висоті кілька кілометрів, ми залишимося живі, — підсумував капітан “Вікторії”.

У цю мить помічники капітанів доповіли по гучнозв’язку, що корабель “Альфа” вслід за ними робить кидок до чорної діри. Їм довелося надати своїй Кулі Шляху такої самої форми, яку мала Куля “Вікторії”.

— Я не мав сумніву в цьому, — сказав Вегов двійникові.

— Батьки є батьки, — погодився той. — А ви як зробили б?..

Школярі одразу з’ясували, хто з них я — вчорашній, а хто я — сьогоднішній, і не дуже здивувалися цій зустрічі. Адже вони з астрономії знали про далекі світи й були готові до будь-яких несподіванок.

Ясна річ, коли ти на вулиці, в натовпі пішоходів, зненацька зустрінеш незнайомого, який когось тобі дуже нагадує, і раптом упізнаєш в ньому самого себе, — це незвичайно й дивно. Серед зірок, у космічній порожнечі, все сприймаєш інакше. Петля часу— навіть не дзеркальне відображення навколишньої обстановки. Все на перший погляд простіше, і все значно складніше. Неначе зникає невидима межа, що розділяє звичну добу, і раптом входиш у вчорашній день, як до сусідньої кімнати, і бачиш людину, від якої тобі нічого приховувати.

— Карене, ти вчинив погано. Корабель збився з шляху, — сказав Карен-молодший.

— Я знаю, що погано. Мені соромно, Карене. Я не можу придумати, як ми повернемося.

— Звичайно, і я винен. Я знав про Кулю Шляху. Думав про неї цілу ніч. Певно, і я не втримався б, узяв на хвилину… Хто міг подумати, що втрутиться спершу король, а потім — пацюк…

— Ти не правий, Карене. Я трішки старший за тебе і знаю: винен тільки я. Я взяв Кулю, щоб запустити “Вікторію” на край Всесвіту. А вийшло… Що буде тепер з дітьми, з батьками, взагалі з Батьківським Днем?

— Олегу, ти чув, що Батьківський День відміняється? Ми залетіли випадково в якусь діру.

— Шкода, що ти не покажеш мамі свої нові малюнки. Таких зірок я ніколи-ніколи раніше не бачив.

— Уперше намалював зовсім нове і не зможу показати мамі. Досі я посилав їй малюнки нашого будинку. Ти знаєш, Олегу… Авжеж, ти знаєш, скільки я намалював різних будинків!