Веніамін Росін - На каравелі Улюбленець Нептуна

На дереві, під яким щойно стояв Ніанг, обвившись навколо гілок, причаївся довжелезний плямистий удав. Хлопчики з жахом відскочили й кинулися бігти геть від цього місця.

Вони отямились уже на березі. Обидва важко дихали. Вгледівши хлоп’ят, стерничий сердито напався на них:

— Де вас стільки носить? Ми їх по всьому лісу розшукуємо, боїмося, як би що не скоїлось! Мерщій у шлюпку.

Присоромлені Федя й Ніанг мовчки полізли в човен. Матроси відштовхнули його від берега і взялися за весла. Шлюпка, важко навантажена розпиляними на шматки стовбурами дерев, ледве не черпаючи бортами воду, стала повільно віддалятися у відкрите море.

— Ну й острів, — бурчав Франсіско. — Крім змій і комарів, нічогісінько нема. Добре, що хоч води пощастило набрати та дров заготувати…

Що казав далі стерничий, Федя не чув. Острів не виправдав його сподівань. Мимоволі перед очима хлопчика постали стрункі, білокорі берізки, річки, порослі по берегах задумливими кучерявими вербами, червоною шелюгою, широкі зелені заплави з килимами барвистих квітів, вольготні степові простори з хвилюючим морем хлібів, веселі гаї і діброви, сповнені пташиного гомону… А які чудові повесні білопіняві, квітучі сади!..

Краю мій рідний, де тебе шукати, біля яких берегів?

Федя жадібно ковтнув повітря, напоєного солонуватими важкими випарами океану.

А зима… Невже йому так ніколи й не доведеться в сонячний морозяний день побігати на лижах по запорошеному снігом лісу серед золотокорих сосен, струнких ялинок, помилуватися метушливими синичками, строкатими, з жовтогарячим пір’ям, красенями шишкарями, простежити за зграйкою поважних червоногрудих снігурів?

Згадалося, як одного разу він ішов на лижах через ліс і раптом на голову йому звалилася ціла снігова лавина. Обтрусившись, він побачив на дереві руду білочку, що перестрибувала з гілки на гілку, струшуючи з дерев сніг…

Шлюпка глухо стукнулася об борт “Улюбленця Нептуна”. Мов у тумані, Федя піднявся на палубу й, не кажучи нікому ні слова, мовчки поплівся в каюту. Дістав із альбома картку, на якій була знята вся їхня сім’я: тато, мама, сестричка, він, Федя… Хлопчик довго вдивлявся в рідні, дорогі обличчя, а потім упав на ліжко й гірко-гірко заридав.

Поповнивши запаси палива й води, капітан віддав наказ підняти якір і напнути вітрила. Каравела помчала на північний захід, до берегів іспанських колоній в Америці, тому що загублений в океані острівець лежав набагато південніше широт, в яких пролягали шляхи купецьких кораблів.

Нудно тягнувся час. Минали дні за днями, і всі вони були буденно сірі, одноманітні, схожі один на один.

Франсіско не впізнавав Феді. Раніше хлопчик був на втіху веселий, товариський, про все розпитував, усім цікавився. Тепер же він міг годинами мовчки просиджувати на носі корабля й не перекинутися ні з ким ні словечком. Здавалося, якась тяжка недуга закралася в Федину душу.

Ніанг, як тільки міг, намагався розвеселити товариша, підбадьорити його, але той з кожним днем все хмурнішав. Туга за батьківщиною, тяжка, нестерпна, краяла хлопчикове серце.

Ось і сьогодні, як і в минулі й позаминулі дні, Кудряш сидів на своєму улюбленому місці, біля бушприта, й згадував домівку. Тепер його вже годі було переконувати у перевагах парусного флоту. Він на власні очі пересвідчився, скільки праці, зайвих зусиль і непотрібного ризикування витрачають моряки, встановлюючи й замінюючи вітрила. І все ж каравела — іграшка морської стихії. Налітав ураган — і її, як маленьку шкаралупку, жбурляло в океані, молотило могутніми водяними валами, готовими потрощити корабель на друзки. Наставав штиль — і найумілішим морякам не вдавалось зрушити каравелу з місця. Вона могла тижнями стояти в океані, чекаючи попутного вітру… Жоден капітан парусного корабля, в разі потреби, не зміг би спрямувати його заднім ходом, різко загальмувати або ж змусити рухатися супроти вітру. Жоден найдосвідченіший моряк не в змозі гарантувати прибуття парусника в місце призначення у точно визначений час. А все це легко долають сучасні судна, оснащені потужними двигунами…

Федя мимохіть ловив себе на думці, що раніше він, по суті, відмовлявся від завоювань людства, здобутих нерідко ціною неймовірних зусиль і навіть жертв.

“Геть досягнення сучасної науки й техніки! Геть електричну лампочку! Хай живуть каганці! Не потрібні автомобіль, літак, тепловоз! їх замінять коні, мули, верблюди. Не потрібні радіо, телефон, телеграф! Замість них давай голубів… Не треба телебачення, радіолокації… Яке безглуздя! Хто втовкмачив мені в голову цю нісенітницю?! — безжально картав себе Кудряш. — Чим не до вподоби мені були підводні човни, дизель-електроходи?.. Так від середньовіччя неважко дійти і до кам’яного віку… А люди, наші чудові трударі, — про них я забув! Якими стали вони за роки Радянської влади — високоосвіченими, культурними, благородними. В Радянському Союзі, в країнах соціалістичного табору для людей створено такі умови, про які й не мріяв у своїй книзі Томас Мор… Та що казати! Коли б можна було зараз зібрати всіх хлопчаків, які скаржаться на нудьгу, на те, що романтики їм не вистачає, я б їм розповів….”