Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

Однак наша розмова була ще не скінчена. Я прискорив крок, наздогнав Ілку й запитав:

— То звідки ж усе-таки подробиці щодо Краля? Чи твій дух незримо супроводив нас у мандрах лісами?

Ілка на мить уповільнила крок:

— Якщо ти згоден вважати онда духом, нехай буде так. Які ще запитання турбують ваш світлий розум?

— Мій просвітлений розум бажає знати, хто придумав витівку з «героїчною» втечею з мерії?

— Не я, — запевнила Ілка. — Найвірогідніше, сам Ледок.

— А Краль?..

— А в Краля домовленість із Ледоком, вірніше, обмін. Твою голову на мою голову. «Спокійні» схопили мене ще біля бази Норина, та Ледок не хоче псувати стосунки з моїм дядечком: на Кралеві зуби поламав не один шеф служби спокою.

Поставити наступне запитання я не встиг: щось довгасте, волохате й брунатне виринуло з заростів, промчало вихором, відразу опинилося з іншого боку й на звершення впало мені на плечі та огорнуло їх зі щільністю коміра, який скучив за господарем. Я сів. Серце, що підскочило досить високо, повільно ставало на місце.

— Ну і йолоп же ти, Кире!

— Кир-ря, — проворкотів бараноїд, влаштовуючись зручніше.

— Це Кир, — пояснив я здивованій Ілці, — мій другий пілот — великий оригінал. То про що ми говорили?

— Гелітер!

Над верхівками дерев справді ковзнула сіра тінь гелітера.

— Він привів «спокійних»!

«Кир? Нісенітниця! Кирчику, але навіщо тобі нашийник? Невже я так переконливо іменував бараноїда собакою, що повірив навіть Ледок?!»

Я стягнув з його шиї туге кільце, якщо передавач є, то його застромили саме туди, Ілка відразу вихопила його в мене з рук і сховалася в кущах. Виринула звідти буквально через хвилину:

— Нехай поганяються за ляпаком! Я добряче налякала бідолаху, й він бігтиме досить довго.

Виборсавшись із того клубка колючок, куди мене всадовив бараноїдів захват, я обтрусився з досить розумним виглядом.

— Раз вони розпочали пошуки, значить, Краль уже повернувся й виявив пропажу, — зітхнула Ілка.

— Виходить, нам треба бігти швидше? — спитав я, досить бадьоро.

— А ти вважаєш, що дотепер ми бігли? — здивувалася Ілка. — А що у вас тоді зветься плазуванням?

Кир відповів: «Кир-ря!», і я з ним погодився. Після цього ми продовжили подорож, яка дещо затяглася.

— Ілко, а де ж наші водолази-аматори, де онди?

Ілка знов зупинилася й повернула до мене здивоване обличчя:

— Ватіше, у тебе з очима все гаразд? Як тебе взяли в космофлот?!

У цьому місці Кир знову мене випередив. Він роззявив пащу й вибухнув скрекотінням на зразок зіпсованого будильника.

— У тебе дуже балакучий другий пілот, — зауважила Ілка й знову рушила вперед.

— Не ображай мого колегу, — заступився я, — він хоч і не уль, але теж не вегетаріанець. То де ж твої онди?

— Ліворуч іде Юккаго, праворуч — його брат. Вони зустріли нас ще біля плантації.

Я подивився праворуч, але не побачив нічого, крім дерев, та й ліворуч були тільки шорсткі стовбури, обплутані сіткою ліан. Мені здалося, що Ілка сміється.

— Ти мене познайомиш із ними?..

Бараноїд киркнув і зіскочив з моїх плечей: на стежці виникли дві сіро-зелені постаті! Величезні очі, напівприкриті складками повік, — єдине, що виділялося на плямистих, лискучих обличчях, та ще вузька біляста смуга на тому місці, де має бути рот.

— Добридень, — ледве вимовив я, по-дурному всміхаючись.

Онди зникли так само нечутно, як і з’явилися. Розчинилися серед зелені.

— Ти їх не клич більше, — з докором сказала Ілка. — Їм і так сутужно вдень, а ти їх ще й на світло витяг!

Кир не надто доблесно горнувся до моїх ніг і тихо гарчав.

— Не тремти, — заспокоїла його Ілка, — вони таких, як ти, не їдять.

Насамкінець усе відбувалося, як у легкому тумані: куди йти й навіщо йти — абсолютно безглузді запитання. Онди йдуть поруч — зовсім природно, ліземо кудись під землю — так і повинно бути, розкритий контейнер з «дезом» — нудна буденність. Зате м’які прокладки з контейнера — казка.

Ватіш занурився в прокладки й миттєво заснув. Кир розгублено походив навколо пілота, злодійкувато огледівся, пригнувся і майже поповзом попрямував за Ілкою.

Підземний тунель тягся ще добрих кілометра півтора й скінчився люком, до якого вела драбина з вузькими металевими східцями.

Ілка збігла по сходинках, і люк слухняно відчинився перед нею, але замкнувся перед самим носом у Кира. Бараноїд сердито пирхнув, дряпнув лапою перешкоду, застромив носа в шпарину, принюхався. Нічого, що навіть віддалено нагадує запах синтетичної баранини, однак виразно потягло чимось смачним. Кир секунду вагався, а далі взявся за люк.