Бліді Агнещині щоки зарум'яніли. Дівчина нахилилась уперед, і до неї вже не долинав Марціновий шепіт.
— Цс-с, Антку, вона почула, і їй стало ніяково.
— Тобі здається, — відповів приятель.
Агнешка не відривала погляду од вікна, за яким на тлі порослих лісом узгір'їв і лук вигинались вагони-платформи, повні ящиків і зелених рюкзаків. На крутих поворотах вона бачила маленький паровоз, а над ним смужку білого диму.
— Алло, товариші, — задзвенів тоненький голосок Дзядка, — десь тут має починатися Ослава. Тато казав.
— А Дзядек-старший не казав тобі, що початок ріки зветься джерелом? — пирхав презирливо Дондек.
— Коли ти такий мудрий, то покажи, де воно? — анітрохи не збентежився хлопчак. — Ага! Не знаєш! Ніхто не знає!
— Ослава витікає з Матрагонського масиву. Я покажу тобі цю гору, — обізвалась Агнешка по хвилі вагання.
— Хай товаришка нам усе показує, — закричав Дзядек, видираючись на лавку, — а я буду радіокоментатор.
— Тільки не ти, нехай товаришка, — крикнув хтось з глибини вагона.
— А я голосно повторюватиму, аби всі добре чули!
— Ну, тоді ти будеш репродуктор, а не коментатор!
Агнешка засміялась разом з усіма. Вона весь час чекала такого безтурботного настрою і такої дружньої суперечки. На щастя, жартівники, з якими вона почала таку невдалу розмову на станції, становили виняток у цій дружині. Може, зрештою, вона їх і не зустріне, вона ж буде на метеорологічній станції, а вони — в таборі.
«Треба дібрати собі гарний колектив, — подумала вона, дивлячись на веселі хлоп'ячі обличчя. — І це, мабуть, не дуже важко зробити».
Поїзд вигнувся лукою, оперізуючи розложисту Матрагону, і підійшов так близько до кордону, що за деревами завиднілась сторожова вежа. На банястих вершинах серед кошлатої зелені блищали під сонцем ясні плями галявин.
Проскочили місток над спіненою, збуреною кам'яними брилами водою Солінки, і Дзядек оголосив: в'їжджають в долину Жубрачого.
В Майдані на гарцерів чекало дві машини. Довкола однієї юрмились хлопці. Агнешка стала біля меншої, зовсім порожньої. Керівництво, обтяжене справами табору, певно, забуло про метеорологічну станцію. Кого покликати, щоб порадитись про добір колективу? Бо ж за хвилину обидві групи відокремляться одна від одної.
— Привіт! — почула вона. — Товаришко Агнешко, пробачте, що досі не знайшов для вас вільного часу.
Швидким енергійним кроком до неї підходив вожатий. Все в нього було надміру довге — ноги, руки і навіть ніс на довгастому виду.
Вона приязно подивилася на вожатого: нарешті хтось згадав про станцію «Метео». Та перш ніж вона встигла що-небудь запитати, вожатий заклопотано повідомив її:
— Даруйте, що завантажимо на вашу машину частину речей та поїдемо спочатку до нас. Допоможете нам напнути намети, а пізніше ми з товаришем табірним налагодимо у вас короткохвильовик та телефон. Згода? — скінчив він, не чекаючи відповіді: — От і гаразд!
— Хотіла б дібрати собі колектив… — почала вона.
— Тадеуш визначив найкращих наших короткохвильовиків, — перебив вожатий. — Напевно, вони вам сподобаються.
— Товаришу… — вигукнула вона, та вожатий вже не слухав її.
— Антку, Марціне! — крикнув він. — Гей, команда «Метео», прошу вас з'явитись до керівника станції!
На цей гучний поклик мов з-під землі з'явилось двоє хлопців. Вона глянула і не повірила своїм очам. Колектив станції «Метео»… оті два насмішка, яким вона щиро хотіла розповісти про Бещади? Справді вони.
— Товаришу! — повторила Агнешка, намагаючись затримати вожатого. Але він привітно махнув їй рукою і швидко відійшов до гарцерів. Їй стало прикро, що все вирішено без неї і за неї, і вона мовчки сіла поруч з водієм.
Машина стрімко мчала під високою стіною лісу, вздовж крутого берега Солінки. Хлопці дрімали, зморені спекою. Нараз Антек відчув — він провалився кудись між тверді ящики.
— Агей, — закричав, відкриваючи очі, — Марціне! Куди ти подівся?!
— Я тут, — почув приятелів голос. Гора рюкзаків здригнула, і на її вершині з'явилась білява Марцінова голова. — Що трапилось? Чому машина так загальмувала?
Водій показав йому на той берег, де прив'язаний дротом до смереки розпачливо стрибав і крутив головою кудлатий пес. Але що відчайдушніше він шарпавсь, то міцніше дріт стискував йому шию.
Сіра ковдра, розіпнута між деревами, свідчила: хазяїн пса отаборився в цьому місці.
— Спить чи кудись пішов? — міркували хлопці. — Як не є, а пса треба розплутати, бо задушиться.
Читать дальше