Мария Канн - Блакитна планета

— Агов, Марціне! — загукав він, визираючи у вікно, де бракувало однієї шибки. — Марціне, ходи-но хутчій! Тут є розкішна ложа з вітерцем і чудовими краєвидами.

Засмаглі руки подали йому з перону напханий рюкзак. Він схопив його, втягнув до вагона, а невдовзі у віконце просунулась світла, задерикувата, наїжачена чуприна, далі — сміхотливі очі.

— Ану покажи ці види-краєвиди, погляну, — мовив Марцін уже:і пагона. — Авжеж, авжеж… Навіть Лупкунський перевал можна побачити, коли б його не затуляли гори. Ну й дерева навезли з дикої пущі! Наглядай за місцем, а я помацаю колоди. Цікаво, чим вони відрізняються від звичайних.

Марцінові завжди треба все помацати, все перевірити самому. При цьому він мав талант створювати скрутні ситуації. Навіть звичайний перехід через бруківку ставав для нього небезпечною переправою, бо він любив читати на вулиці. Так і ходив, ухнюпившись у розкриту книгу.

Антек наглядав за ним, хоч нізащо не признався б у цьому. Отож і зараз він вискочив услід за приятелем, аби переконатися, чи не наверзлася, бува, йому знов якась шалена думка.

Марцін прибрав позу, ніби збирався промовляти до мас на свято.

— Ось дерево з одвічної дикої пущі!.. — почав він, указуючи на обдерті безкорі стовбури.

— З одвічної дикої пущі?

Біля купи колод стояла молода дівчина.

На чистому чолі немов намальовані високі темні брови. Волосся, спадаючи на плечі, виблискувало золотом на згинах.

— Бещади — не одвічна дика пуща, — мовила вона, приязно поглядаючи на хлопців. — На Балігродськім шляху можна знайти римські монети, отже з давніх-давен там уже проходили купецькі валки. Пуща росте на руїнах стародавніх селищ. Бещадам не таланило: кожна війна, кожні чвари знищували їх дощенту. Чули ж хоча б про набіги татар та турків?

Хлопці стояли похнюплені, втупивши очі в свої черевики. Може, їх не цікавила історія Бещад?

— У Собєні, в могутній родині Кмітів, — казала далі дівчина, — бував король Владислав Ягелло. Пізніше в Леску Кміти гостинно приймали тодішніх літераторів. Це ж всесильний воєвода Петро Кміта послав навчатися до Італії юного поета, хлопського сина з-під Жніна — Клементія Яницького. І в Римі Яницький здобув поетичні лаври.

Хлопці мовчали.

— А знаєте, що оцим самим шляхом їхав колись князь Юзеф Понятовський, прямуючи до місця, де чекав на свого вихованця старий лицар Мохорт?

Хлопці буркнули щось непевне і відійшли до вагона.

— Зіпсувала нам гру, — сказав Марцін. — Хто вона? Могла б завоювати першість у телевізійнім історичнім квізі. [2] Квіз ( англ .) — іспит, опит. Тут — вікторина

— Справжня тобі Міс Квіз! — додав Антек. — А що вона робить в Бещадах?

Тим часом до вагончика вже набилося повно гарцерів. Сперечалися за місця коло вікон, запихали рюкзаки під лавки.

— Гей, товариші! — залунав з перону такий гучний бас, що враз запанував над гамором. — Як там, чи всі сидите?

— Всі, товаришу табірний!

— А Дзядек?

Малюк, схожий скорше на велику ляльку в гарцерській формі, аніж на «діда» [3] Дзядек ( польськ .) — дід. скочив на лавку і, просунувши голову між гарцерами, крикнув тоненьким голосом:

— У мене тільки висяче місце, бо Дондек зайняв два. На одному не вміщається!

Почервонілий з гніву гладун Дондек зміряв малюка таким гострим поглядом, наче прошив його навиліт. Побачивши, що Дзядкові це байдужісінько, Дондек процідив, видимаючи червоні губи:

— Дурень ти і шмаркач!

— Тихо, без сварок, — загудів табірний, мружачи очі так, ніби хотів сховати усмішку, таку несумісну з його суворим виглядом.

— Тихо! Увага, слухайте! У вагоні треба знайти ще два місця. Одне для нашої пані лікарки…

Огрядна жінка з санітарною сумкою на плечі наближалась неквапом. За нею йшла худенька дівчина в сірому вбранні.

— Друге місце займе товаришка Агнешка, керівник станції «Метео».

— Як це? — заволали хлопці, тиснучись до вікон. — А товариш Тадеуш?

— Товариш Тадеуш заслаб і не приїде.

— Та це ж Міс Квіз, — сказав Антек. — От лихо!

Табірний провів жінок до вагона. За високою спинкою першої лавки заясніли шовкові коси Агнешки поруч короткого темного волосся пані лікарки.

— Казна-що буде, а не станція «Метео», — нарікав Антек. — Не могли знайти ліпшого заступника Тадеушеві, ніж отаку розварену галушку.

— На галушку більш скидається пані лікарка, — зауважив Марцін півголосом. І обидва пирснули сміхом, бо кругленька лікарка справді нагадувала підсмажену на маслі галушечку.