Евгений Велтистов - Пригоди Електроніка (квадрологія)

- Зарахувати!!! - підхопили люди, які стояли довкіл.

Сергійко сунув аркушик у кишеню, непомітно вибрався з натовпу й кинувся щодуху геть. Він не розумів, чому тікає від яскравих прапорів і галасливих болільників, а не підійшов до головного судді й не пояснив помилку. Всі ранкові пригоди - рішимість стати фізиком, сонце, що вдарило у вічі, прагнення помсти, несподівана слава, - все змішалося в Сергійчиній голові й гнало його вперед. Мабуть, тепер він і справді міг установити рекорд. Тільки серце калатало, як шалений маятник, а з легенів виривався якийсь дивний свист.

Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.

Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.

Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей “хтось” був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося - ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.

- Це твій штепсель, тобто вилка? - нарешті сказав, отямившись, Сергій.

- Моя, - обізвався хлопчик у синій куртці трохи скрипучим голосом.

- А навіщо вона тобі? - знову запитав Сергій і почув дивну відповідь:

- Я живлюся електроенергією.

- Ти... - Сергій повагався, - Ти... робот?

- Ні, я Електроник, - так само спокійно промовив хлопчик.

- Але ж ти не людина?

- Так, я не людина

Вони сиділи на траві зовсім поряд і мовчали. Сергійко непомітно роздивлявся свого сусіда. “Дарма, що в нього провід із вилкою, - думав Сергій. - Зате з ним можна розмовляти спокійно, по-людськи, не те що з Гусаком...” І раптом Сергійкові сяйнула думка.

- Послухай, це ти біг так швидко й обігнав усіх? - хвилюючись, запитав він.

- Я.

- Ти знаєш, ми з тобою дуже схожі...

- Така схожість зумовлена математичними законами, - пояснив хлопчик у синій куртці, й Сергійка враз заспокоїла його розважливість.

- І ти це помітив?

- Так, помітив.

- Ти знаєш, мене прийняли за тебе. А справжній чемпіон - це ти!

- Можливо, я чемпіон, - погодився Сергійків співрозмовник. - Але я зовсім не хотів цього.

- Не хотів? От чудний!

- Ноги несли мене вперед, - продовжував дивний хлопчик, - я не міг зупинитися. Отже, найімовірніше, я не чемпіон.

Тут Сергійко схопився, став розповідати, як сперечалися судді, як його підкидали й несли на руках. Хлопчик у синій куртці теж підвівся й уважно дивився на Сироїжкіна. Його обличчя було, як і раніше, спокійним і незворушним. Ні, він не заздрив несподіваній Сергійчиній славі, зовсім не заздрив.

Я ніколи не бачив, щоб хтось біг так швидко! - захоплювався Сироїжкін. - Якби судді не пішли, я привів би тебе і сказав: ось хто встановив світовий рекорд! Електроник! А я... просто Сироїжкін...

- Сироїжкін? - скрипуче запитав Електроник.

- Ага!.. Ми ще не познайомилися. - Сергій простягнув руку. - Називай мене Сергійком.

- Сергійко Сироїжкін, - повільно повторив, ніби запам’ятовуючи, Електроник.

Його права рука обережно взяла пальці Сироїжкіна й стиснула так сильно, що Сергійко зойкнув.

- Вибач, Сергійку. - Електроник подивився на свою долоню. - У мене запрограмовано, що з такою силою треба тиснути руку друга.

Сергій, пританцьовуючи, дмухав на пальці. Він нітрохи не образився, навпаки - зрадів.

- Нічого! Це дуже навіть здорово! Ти не зменшуй силу. Вона нам ще знадобиться... Розкажи про себе. Ти тут живеш?

- Ні, тільки сьогодні приїхав.

- Тоді я покажу тобі місто! - зрадів Сергій. - Спочатку підемо в парк, купимо морозива й з’їмо по чотири штуки.

- Я нічого не їм, - сказав Електроник.

- Зовсім забув! - Сергійко махнув рукою і від душі пожалів приятеля: - Не пощастило тобі. Морозиво куди смачніше, ніж електричний струм! Я можу полуничного зразу чотири штуки проковтнути.