Джоан Ролінґ: Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

- Радий це чути, - сказав Гаррі. - Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.

- Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу, - ледве стримував роздратування Скрімджер, - але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.

- Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, - відповів Гаррі й несподівано навіть для себе усміхнувся.

- Хлопче... навіть Дамблдор не повернеться з...

- А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.

Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:

- Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів...

Гаррі розсміявся.

- Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.

- Отже, - холодним голосом промовив Скрімджер, - прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво...

- Яке прохання? А... щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб...

- ...щоб піднести людям дух! - зірвався Скрімджер.

Гаррі кинув на нього довгий погляд.

- А Стена Шанпайка вже випустили?

Скрімджер огидно побагровів, дуже нагадуючи дядька Вернона.

- Я бачу, що ти...

- ...відданий душею й тілом Дамблдорові, - додав Гаррі. - Саме так.

Скрімджер ще якусь мить дивився на нього, а тоді відвернувся й, більше нічого не кажучи, пошкутильгав геть. Гаррі бачив, що й Персі, і вся міністерська делегація чекають на свого керівника, боязко поглядаючи на ридаючого Геґріда й на Ґропа, які й досі не вставали зі своїх місць. Рон з Герміоною бігли до Гаррі повз Скрімджера, що шкутильгав у протилежний бік.

Гаррі відвернувся й повільно пішов далі, чекаючи, коли вони його наздоженуть; урешті-решт вони всі троє зупинилися в затінку того самого бука, під яким так любили сидіти в радісніші часи.

- Чого від тебе хотів Скрімджер? - прошепотіла Герміона.

- Того самого, що й на Різдво, - знизав плечима Гаррі. - Щоб я виклав йому таємну інформацію про Дамблдора і щоб рекламував роботу міністерства.

Рон якусь мить намагався стриматися, а тоді голосно гукнув Герміоні:

- Я зараз піду й наб’ю Персі пику!

- Не треба, - схопила вона його за руку.

- Це мені піднесе настрій!

Гаррі засміявся. Навіть Герміона всміхнулася, але її усмішка зів’яла, коли вона глянула на замок.

- Не віриться, що ми можемо більше ніколи сюди не повернутися, - тихенько сказала вона. - Хіба можна закривати Гоґвортс?

- Може, його й не закриють, - припустив Рон. - Тут ми не в більшій небезпеці, ніж удома. Зараз однаково скрізь. Я навіть сказав би, що в Гоґвортсі безпечніше, тут більше чаклунів, які можуть оборонятися. Що думаєш, Гаррі?

- Навіть якщо школу знову відкриють, я вже сюди не повернуся, - відповів Гаррі.

Рон здивовано роззявив рота, а Герміона сумно зітхнула:

- Я знала, що ти це скажеш. А що ж ти тоді робитимеш?

- Повернуся до Дурслів, бо так хотів Дамблдор, - пояснив Гаррі. - Але це буде короткий візит, а потім я покину їх назавжди.

- І куди ти подасися, якщо не повернешся до школи?

- Мабуть, повернуся в долину Ґодрика, - пробурмотів Гаррі. Після загибелі Дамблдора ця думка твердо засіла в нього в голові. - Для мене все це почалося там. Я просто відчуваю, що мушу туди вирушити. Заодно відвідаю могили батьків, це було б добре.

- А потім що? - запитав Рон.

- А потім я повинен розшукати решту горокраксів - що ж іще? - Гаррі дивився на білу Дамблдорову гробницю, що віддзеркалювалася у воді на тому боці озера. - Він хотів, щоб я їх познаходив, тому й розповів мені про них. Якщо Дамблдор мав рацію... а я в цьому не сумніваюся... то їх залишилося чотири. Я мушу їх знайти й знищити, а потім здобуду сьому частку Волдемортової душі - ту частку, що й досі міститься в його тілі, і саме я повинен його вбити. А якщо на моєму шляху трапиться Северус Снейп, - додав він, - тим краще для мене й тим гірше для нього.

Запанувала довга тиша. Юрба вже майже розсмокталася, а ті, хто ще затримався, старанно обходили монументальну постать Ґропа, що пригортав Геґріда, чиї тужливі завивання й досі відлунювали понад водою.

- Ми будемо там, Гаррі, - сказав Рон.

- Де - там?

- У твоїх тітки й дядька, - пояснив Рон. - А потім ми вирушимо з тобою, куди завгодно.

- Ні... - рішуче заперечив Гаррі; він на це не розраховував, він хотів дати їм зрозуміти, що в цю надзвичайно небезпечну мандрівку вирушить сам.

- Ти нам якось казав, - тихенько нагадала Герміона, - що є ще час повернутися назад, якщо ми забажаємо. Ми ж мали цей час, правда?