Джоан Ролінґ: Гаррі Поттер і фiлософський камiнь

- Я бачу, тебе нелегко збити з пантелику. Ну, добре, камінь... Професор Квірел не зміг забрати його в тебе. Я прибув якраз вчасно, щоб перешкодити йому, хоч ти й сам, мушу сказати, чудово давав собі раду.

- Ви були там? Отримали сову від Герміони?

- Мабуть, ми розминулися з нею в повітрі. Бо тільки-но я опинився в Лондоні, то відразу усвідомив, що мушу бути там, звідки щойно приїхав. Я прибув саме вчасно, щоб стягнути з тебе Квірела...

- То це були ви!

- Я боявся, що запізнюся.

- Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь...

- Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося... А камінь... знищено.

- Знищено? - здивовано перепитав Гаррі. - Але ж ваш приятель... Ніколас Фламель...

- Ох, ти знаєш про Ніколаса? - захоплено вигукнув Дамблдор. - Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.

- Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?

- Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.

Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.

- Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть - то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді - не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя - дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.

Гаррі лежав, не знаючи, що й казати.

Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.

- Пане професоре! - озвався Гаррі. - Я оце подумав... Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол... тобто Відомо-Хто...

- Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.

- Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?

- Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є - мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло... Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було - нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.

Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:

- Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна... речі, про які я хотів би знати правду...

- Правду... - зітхнув Дамблдор. - Правда - це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.

- Ну... Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так хотів убити мене?

Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.

- На жаль, уже на перше твоє запитання я не можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер. Колись ти дізнаєшся... а поки що забудь про це, Гаррі. Коли підростеш, - я знаю, як прикро тобі чути ці слова, - коли будеш готовий, ти дізнаєшся.

Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.

- А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?

- Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це - любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак... Така глибока любов - навіть коли того, хто любив нас, уже нема - завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.

Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:

- А плащ-невидимка... ви знаєте, хто його прислав?

- Е-е... Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. - Дамблдор закліпав очима. - Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.