— Так, ти розповідав про це, Матросе, — кивнула Бабуся.
— Він же не Матрос, а Фелікс! — здивувалась Доня.
— Хіба я не маю право вибирати собі ім’я? Я вже давно не щасливий. Тож вирішив стати матросом на Кораблі, який відпливе разом з моїми друзями, — і він показав на псів-котів, що уважно прислухалися до розмови.
— А я буду юнгою! — дзявкнуло чорне цуценя й підставило голову Бабусі, щоб та почухала.
— Негоже зрікатися свого імені… Краще вже зовися Матрос Фелікс.
— Я поміркую над твоєю пропозицією, Каспаре.
Виглядало так, ніби вони втрапили до чужого товариства. Доня розгубилась. Каспар крутив у руках суху бадилину, аж доки вона розсипалась. Врешті Бабуся над ними змилувалась:
— Вітер західний. Коли б дощу не було. А йти ще далеченько.
— Певно ж, є у вас хатка, — обережно Я озвалася Доня.
— Нема. Ми — безхатні.
— Ми теж… Ходимо, ходимо за тим Єдинорогом і ніяк не зустрінемо…
— Скоро побачите, — втішила Бабуся. — А як побачите, то скінчаться ваші мандри.
— Про це в Книзі написано, — кивнула Доня.
— А як ви стали безхатні, Бабусю? Даруйте за нескромне питання, — поцікавився Каспар.
І Бабуся розповіла. Коли б вона взялася пригадувати усе своє попереднє життя, їх застала б ніч, бо бабуся була дуже старенька. А так вона досить швидко розповіла.
Історія безхатньої Бабусі
Жила вона в маленькій хатці, як кожна бабуся, тільки хатка ця була на четвертому поверсі. Як бачила десь покинуте напризволяще цуценя чи котеня, то брала до себе. Дуже швидко там стало тісно і пенсії не вистачало на харчі. Але якось перебивалися. Сусідам тим часом дуже не подобалося Бабусине сімейство. Вони вважали мало не злочином, що бідні тварини живуть на четвертому поверсі. Вони наказали, щоб Бабуся порозганяла котів-псів, залишивши собі одного, якщо вже не може без них. На те вона відповіла, що, якби кожен узяв до себе котика чи собачку, то проблема зникла б. Дехто з добрих людей узяв до себе котів-псів, а шестеро лишилося з нею. І Бабуся мусила покинути хату. Так вони собі мандрували, аж доки зустріли Матроса.
Ото і вся розповідь. Чого їй бракувало, міг сказати тільки Фелікс.
— А де Альфред? Залишився в Зимовому домі?
— Я не належу до тих, хто залишає друзів напризволяще! — пихато відповів Фелікс, і коти-пси осудливо зиркнули на Доню.
Бідне дівча почервоніло, а Бабуся лагідно усміхнулась:
— Альфред у мене в футлярі з-під окулярів.
Пошпортавшись у кишені камізельки, вона витягла звідти зелену коробочку.
— О, кого я бачу! — зрадів Альфред.
— Я дуже рада. А хто залишився у Зимовому домі?
— Ніхто! — так само радісно вигукнув павук. Ми перетворили його на дерево, щоб там, бува, не оселились якісь заброди.
— І ви не думаєте туди повертатися?
— Я ж самітний. За мною ніхто не заплаче, якщо я попливу на Кораблі.
Тут поспіла картопля, і дівчинка почала її роздавати, обпікаючи собі руки. Вона вирішила не сердитися на Фелікса, бо за такої мандрівки гарний настрій міг зберегти лише Альфред, що відбував її у футлярі для окулярів, вистеленому м’якеньким оксамитом.
3
Котам-псам було, власне, байдуже до Корабля. Їм, безхатнім, мріялось про теплу місцину, де є що їсти. Тільки Бабуся опікувалась ними. Каспар вів стареньку під руку і вони стиха про щось розмовляли.
Доня час від часу брала на руки цуценя, але воно було дуже непосидюче і раз у раз намагалося лизнути її у ніс. Вони вже так довго йшли, що могли незабаром прийти в зиму. Останній раз ночували в скирті соломи, де було багато мишей. Коти-пси гарненько під’їли і дехто навіть погодився, що тут можна жити. Але Матрос Фелікс зневажливо кинув:
— Ця скирта для людей, а не для котів!
І коти-пси збентежено принишкли. Потім Фелікс, вмостившись у Бабусі на колінах, зітхнув:
— Коли я нарешті зустріну хоч одного інтелігентного кота!
— Вони ж не винні, котусю… Я ж підібрала їх на вулиці. Зате вони щирі й завжди кажуть те, що думають. А освіта прийде з часом, хай тільки з’являться сприятливі обставини.
Щось із Феліксом було не те. Він уникав не тільки Каспара, а й Доні. Може, сердився, що покинув Зимовий дім. Дуже прикро бачити роздратованого кота.
Натомившись, вони знову сіли відпочити. Доня слухала, як цвіркочуть коники у сухій траві, де цвіли рожеві кущики вересу. Коти-пси спали, цуценя гавкало на ящірок. Бабуся церувала панчоху. Каспар дивився невидющими очима на ліс, що синів попереду, і думками був уже там. Доня витягла з кишені картку і подивилася на Ізабеллу, але та дивилася кудись повз неї. Доня відчула, що ніхто її не бачить, мовби вона не існує. Вона глянула на свої позбивані ноги й подряпані руки, не вірячи, що вони належать їй. Вийняла лісовий горішок, розкусила і подивилась, кому б його дати.
Читать дальше