Стівен Кінг - Безсоння

— Привіт, — мовив Дорренс. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Цвинтарні ночі», написав її Стівен Добінс.

— Привіт, Доре, — одізвався Ральф. — Цікава книжка?

Дорренс глянув на книжку так, начебто взагалі забув про неї, та потім, посміхнувшись, кивнув:

— Так, дуже. Він пише вірші, які нагадують розповіді. Мені це не завжди подобається, але читати цікаво.

— Чудово. Послухай, Доре, я дуже радий тебе бачити, але прогулянка дуже мене втомила, так що, може, нам краще зустрітися в інший…

— О, нічого, нічого, — підводячись, мовив Дор. Від нього війнуло слабким ароматом кориці, який завжди асоціювався у свідомості Ральфа з єгипетськими муміями, що їх він бачив у музеї. На обличчі старого зморшок майже не було, крім гусячих лапок у куточках очей, але його вік не викликав ані найменшого сумніву (і трохи лякав): блакитні очі вицвіли, набувши водянисто-сірого відтінку квітневого неба, а чиста шкіра немов просвічувала, що нагадало Ральфові тонку шкіру Наталі. Губи його, майже фіолетового відтінку, ніколи не змикалися. Коли Дор говорив, чулося неголосне чмокання. — Усе нормально, я прийшов до тебе не з візитом, а передати послання.

— Яке послання? Від кого?

— Я не знаю, від кого, — відповів Дор, окинувши Ральфа красномовним поглядом, який свідчив, що Ральф або прикидається, або розігрує дурника. — Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів. Те саме я радив і тобі, хіба ти не пам’ятаєш?

Ральф справді щось пам’ятав, але що саме? Та це його й не цікавило. Він утомився, до того ж вислухав цілу промову про Сьюзен Дей від Гема Дейвенпорта, який намагався навернути Ральфа у свою віру. У нього не було ані найменшого бажання на довершення до всього вести філософські бесіди з Дорренсом Марстелларом, незважаючи на всю принадність суботнього ранку.

— Що ж, тоді передай мені послання, — сказав він, — і я піднімуся до себе. Як щодо такої пропозиції?

— Звичайно, звичайно. — Але тут Дорренс завмер, уп’явшись на протилежний бік вулиці, коли новий порив вітру спіраллю зметнув у яскраве жовтневе небо оберемок листя. Його вицвілі очі були широко відкриті, і щось у них знову нагадало Ральфові маленьку принцесу Наталі — те, як вона схопила сіро-блакитні сліди, залишені його пальцями, і те, як вона дивилася на гаснучі у вазі квіти. З тим же виразом обличчя Дор годинами спостерігав, як літаки сідають або злітають.

— Доре? — Ральф зважився порушити мовчання. Ріденькі вії Дорренса здригнулись.

— Ага! Правильно! Послання! Послання таке… — Старий, насупившись, подивився на книжку, яку тримав у руках. Потім обличчя його прояснилося, і він знову глянув на Ральфа. — Послання таке: «Скасуй призначений візит».

Тепер була черга Ральфа насупитися:

— Який візит?

— Тобі не слід було втручатися, — повторив Дорренс, важко зітхаючи. — Але тепер уже занадто пізно. Готову булочку не спекти заново. Просто скасуй візит. Не дозволяй цьому хлопцеві встромляти в тебе голки.

Ральф, який уже рушив до дверей, знову повернувся до Дорренса:

— Гонґ! Ти кажеш про Гонґа?

— Звідки мені знати? — роздратовано відповів питанням на питання Дорренс. — Я ні в що не втручаюся, як я вже казав. Просто час від часу я передаю послання, як зараз, наприклад. Я повинен був передати, щоб ти скасував зустріч із людиною, яка встромляє голки, і я це зробив. Усе інше залежить від тебе.

Дорренс знову дивився на дерева, дивне обличчя старого сяяло. Осінній вітер, що посилився, ворушив сиве волосся, немов морські водорості. Коли Ральф торкнувся його плеча, старий охоче обернувся, і тут Ральфа осінило: те, що Фей Чепін та інші завсідники майданчика для пікніків сприймали за ідіотизм, насправді було радістю. Якщо це так, то помилка красномовніше свідчила про них, ніж про старого Дорі.

— Дорренсе?

— Що, Ральфе?.

— Це послання — хто тобі його дав?

Дорренс подумав — або тільки зробив вигляд, що думає, — а потім простягнув Ральфові «Цвинтарні ночі»:

— Візьми це.

— Ні, тут я пас, — відповів Ральф. — Я не дуже люблю поезію, Доре.

— Тобі сподобається. Ці вірші більше схожі на розповіді…

Ральф ледве стримував бажання схопити старого за комір і трясти, поки його кості не затріщать, як кастаньєти.

— Я щойно купив кілька книжок у центрі. Я хочу знати, Доре, хто передав тобі це послання щодо…

Дорренс тицяв книжку віршів у праву руку Ральфа — руку, вільну від вестернів, — з дивною наполегливістю.

— Один із них починається так: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б усе здійснити, що визначене долею».