Стівен Кінг - Безсоння

— Я розумію, — сказав Ральф.

— Ця пані… Мабуть, їх навчають, як зламати оборону інших.

Ральф посміхнувся:

— Упевнений, що це входить у програму їхнього навчання.

— Вона сказала, що я не маю права заплющувати очі на те, що сталося; сказала, що моя проблема складна, але я зобов’язана розібратися в ній саме зараз. Я на це заперечила, що сама знайду вихід, не запитуючи в неї поради, і більше не маю наміру слухати її вигадки лише тому, що вона вчасно не заткнулася й не дала мені спокій, уявляєш? Але я була просто сама не своя, Ральфе. І біль… І зніяковілість… І сором…

— Гадаю, це цілком природна реакція.

— Адвокат запитала, як я буду ставитися до себе — не до Еда, а до самої себе, — якщо повернуся до нього, а Ед знову поб’є мене. Вона поцікавилася, що я буду відчувати, якщо пробачу Еда, а він зробить те саме з Наталі. Це розлютило мене. Я дотепер як скажена від самої думки про це. Ед ніколи й пальцем не доторкнувся до дитини. Так я їй і сказала. Жінка, кивнувши, промовила: «Але ж за такої ситуації це зовсім не означає, що він не зробить цього, Елен. Знаю, що тобі не хочеться так думати, але подумати про це доречно. Ти й далі вважаєш, що маєш рацію? Припустимо, він не зайде так далеко. Але невже ти хочеш, щоб твоя дочка росла, спостерігаючи, як її батько б’є тебе? Невже ти хочеш, щоб вона росла, постійно бачачи те, що сталося сьогодні?» І ці слова зупинили мене. Остудили мій запал. Мені згадалося обличчя Еда, коли він повернувся з магазину… Як тільки я побачила його побіліле обличчя, я вже знала… З особливих рухів його голови…

— Як у півня, — пробурмотів Ральф.

— Що?

— Так, нічого. Продовжуй.

— Я не знала, що його так роздратувало, але мені було зрозуміло, що він збирається зірвати свою лють на мені. Неможливо нічого зробити або сказати, щоб зупинити бурю, коли Ед доходить певної межі. Я побігла в спальню, але він схопив мене за волосся… Висмикнув величезний жмут… Я закричала… А Наталі сиділа в манежі… Сиділа й дивилася на нас… І коли я закричала, вона закричала теж…

Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.

— Одне слово, — знову почувся голос Елен, — я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.

— Так, — відгукнувся Ральф. — Уявляю. Це достойне заняття, Елен.

— Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…

— Якби не було звернення, було б щось інше…

Елен зітхнула:

— Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. — Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. — Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.

— Вона лише намагалася допомогти тобі.

— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.

— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…

— Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.

— А що це таке?

— Щось на кшталт пансіону — Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок — для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. — Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. — Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.

— І де це місце?

— За містом. Десь на околицях Ньюпорта.

— Так, здається, я знаю де.

Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.