Стівен Кінг - Безсоння

— Сподіваюся, дружина, стосовно якої угоду буде порушено, буде жива до початку суду, — додав Мак-Ґоверн.

— Так. — Лейдекер тяжко зітхнув. — Іноді виникає й така проблема.

Повернувшись додому, Ральф більше години просидів біля увімкненого телевізора, дивлячись на екран незрячим поглядом. Під час рекламної паузи, коли він підвівся, сподіваючись знайти колу в холодильнику, його так хитнуло, що він змушений був спертися об стіну, щоб не впасти. Ральф весь тремтів, до того ж його дуже нудило. Він розумів, що це запізніла реакція організму на стрес, та однаково слабкість і нудота лякали.

Ральф знову сів, глибоко вдихнув, опустивши голову й заплющивши очі, тоді підвівся і повільно побрів у ванну. Він довго лежав у теплій воді, поки не почув, що розпочинається традиційна вечірня телепередача. Та й вода вже майже вихолола.

Ральф неспішно витерся, одяг чисту білизну й вирішив, що легка вечеря належить до розряду цілком здійсненних бажань. Він подзвонив униз, розраховуючи, що Мак-Ґоверн складе йому компанію, але той не відповів.

Ральф вирішив зварити собі кілька яєць, і поки закипала вода, набрав номер лікарні Деррі. На його дзвінок відповіла жінка з приймального відділення. Вона перевірила по комп’ютеру, що Елен Діпно справді у них.

Її стан вважався легким. Ні, вона не знає, хто піклується про дитину місіс Діпно; єдине, що вона знає, — у її списку немає Наталі Діпно. Ні, містер не може відвідати сьогодні місіс Діпно, але не через заборону лікарів; місіс Діпно сама попросила про це. Ральф подякував і почув клацання у слухавці.

— То й чудово, — мовив Ральф. — Просто чудово. — Поклавши слухавку, він обережно опустив яйця в окріп. Хвилин за десять, коли він сидів за столом над тарілкою — яйця скидалися на найбільші у світі перлини, — задзвонив телефон. Ральф зняв трубку.

— Алло.

Тиша, яку порушує лише подих.

— Алло, — повторив Ральф.

Почувся ще один подих — голосний, схожий на ледве стримуваний схлип, і далі були гудки. Ральф поклав слухавку, постояв, роздумуючи й дивлячись на телефон, чоло його прорізали глибокі зморшки.

— Нумо, Елен, — мовив він уголос. — Подзвони ще раз. Будь ласка.

Він знову повернувся до столу й продовжив свою самотню вечерю вдівця.

За п’ятнадцять хвилин, коли Ральф мив посуд, телефон знову задзвонив. «Це не Елен, — спробував переконати він себе, на ходу витираючи руки. — Не може бути, щоб дзвонила вона. Швидше за все, це Луїза або Білл». Але інша, прихована частина його розуму твердила зовсім інше.

— Привіт, Ральфе.

— Привіт, Елен.

— Це я телефонувала тобі хвилин п’ять тому. — Голос Елен був здавленим і хрипким, начебто вона плакала або випила, але Ральф сумнівався, щоб у лікарні подавали спиртне.

— Я здогадався.

— Я почула твій голос і… Я не змогла…

— Заспокойся. Я все розумію.

— Правда? — Елен схлипнула.

— Гадаю, що так.

— Медсестра дала мені знеболювальне. Ліки мені не зашкодять — обличчя справді дуже болить. Але я вирішила, що не прийму пігулку, поки не скажу тобі те, що мушу сказати. Біль затьмарює все, але в той же час він спонукає до дії.

— Елен, ти зовсім не зобов’язана що-небудь пояснювати. — Насправді Ральф усвідомлював — їй це необхідно, але його страшило те, що він міг почути… Те, як вона зжене свою образу на ньому, не наважуючись порвати з Едом.

— Ні, зобов’язана. Я мушу подякувати тобі.

Ральф притулився до одвірка, прикривши очі. Він відчував величезне полегшення, але не знав, як їй відповісти. Готовий уже сказати: «Мені дуже жаль, що таке сталося з тобою, Елен» — напрочуд спокійним тоном, він подумав, що це довело б його побоювання почути докори на свою адресу. І немов прочитавши його думки, Елен сказала:

— Під час обстеження й перші години в палаті я була страшенно зла на тебе. Я зателефонувала Кенді Шумейкер, моїй подрузі з Канзас-стріт, і вона забрала Наталі на ніч. Кенді все допитувалася, що сталося, але я не в змозі була нічого пояснювати. Мене просто роздратував твій дзвінок у поліцію, адже я заборонила тобі…

— Елен…

— Дозволь мені договорити, щоб я могла спокійно прийняти таблетку й заснути. Гаразд?

— Звісно.

— Як тільки Кенді пішла — добре хоч доня не плакала, я б цього просто не винесла, — до мене в палату увійшла жінка. Спершу я подумала, чи не помилилася вона дверима, але відвідувачка прийшла саме до мене, і тоді я сказала, що нікого не хочу бачити. Не звертаючи на мої слова ані найменшої уваги, жінка зачинила двері й підняла спідницю, щоб я побачила її ліве стегно. Від самого верху й до коліна тягся глибокий шрам. Вона назвалася Гретхен Тіллбері з Центру допомоги жінкам, адвокат, яка веде справи про жорстоке поводження з домочадцями. Коли чоловік розпоров їй ногу кухонним ножем у 1978 році, вона вмерла б від втрати крові, якби сусід не надав їй першу допомогу. Я поспівчувала їй, але сказала, що обговорювати свою ситуацію ні з ким не маю наміру, поки сама все не обміркую. — Елен помовчала. — Але знаєш, я збрехала. У мене було цілком достатньо часу для роздумів, тому що вперше Ед ударив мене два роки тому, ще до того, як я завагітніла. Просто я… відсувала цю проблему.