Стівен Кінг - Безсоння

Просто-таки літня пастораль, сценка провінційної безтурботності, відображена Норманом Роквеллом на одній із його картин, що звалася «Вихідний». Якщо не звертати уваги на такі дрібниці, як засохла кров на пальцях Еда й розбите скельце його окулярів а lа Джон Леннон.

— Ральфе, заради всього святого, не затівай з ним бійку, — прошипів Мак-Ґоверн, коли Ральф, зійшовши з доріжки, ступив на газон, навіть не відчувши, як його обдало холодною водою.

Ед обернувся.

— Гей, Ральфе! — вигукнув він, розпливаючись променистою посмішкою. — Радий тебе бачити!

Ральф уявив, як він скидає Еда з крісла на траву. Мало того — він побачив, як розширюються від несподіванки й подиву очі Еда Діпно. Видіння було настільки чітким, що він побачив навіть те, як блищить на сонці годинник Еда, коли той намагається підвестися.

— Пригощайся пивом, сідай у крісло, — тараторив Ед. — Може, зіграємо в шахи…

— Пиво? Шахи? Господи, Еде, що з тобою?

Ед відповів не одразу, дивлячись на Ральфа з виразом, який одночасно лякав і викликав лють. Це була суміш подиву й сорому, погляд милого тюхтія, який ось-ось скаже: «Чорт забирай, люба, невже я знову забув прибрати попільницю?»

Ральф махнув рукою у бік пагорба, повз Мак-Ґоверна, що застиг біля вологої смуги від поливу й нервово спостерігав за ними — він обов’язково сховався б, якби поруч було хоч щось. До першої поліцейської машини приєдналася друга, Ральф почув слабкі радіосигнали зоддалік. Натовп цікавих дедалі збільшувався.

— Поліція прибула через Елен! — мовив Ральф, переконуючи себе не кричати, адже криком нічого не зміниш, і все-таки підвищуючи голос. — Вони тут, тому що ти побив свою дружину! Хоч це до тебе доходить?

— Це… — простягнув Ед і потер щоку. — Це…

— Так, це, — люто підтвердив Ральф. Здавалося, всі його почуття притупилися, залишилася лише лють.

Ед кинув оком на поліцейські машини, на юрбу, що зібралася біля «Червоного яблука»… А потім побачив Мак-Ґоверна.

— Білле! — крикнув він. Мак-Ґоверн здригнувся. Ед або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. — Привіт! Сідай! Хочеш пива?

Саме в цю мить Ральф зрозумів, що вдарить Еда, розіб’є його дурнуваті круглі окуляри, можливо, навіть удавить осколок скла йому в око. Він зробить це, і ніщо на світі не зможе зупинити його — проте в останній момент все-таки щось зупинило. Усередині нього була Керолайн, яку він настільки виразно чув в останні дні — якщо тільки він не розмовляв сам із собою. Хоча тепер це був зовсім не голос Керолайн — цей голос, хоч як це не дивно, належав Тріґеру Вашону, якого він зустрічав лише кілька разів після того випадку, коли Тріґ урятував його від грози в той день, коли з Керолайн стався перший приступ. «Гей, Ральфе, будь обережний! Цей безумець хитріший від лиса. Може, він навіть хоче, щоб ти вдарив його!»

«Так, — вирішив Ральф. — Можливо, Ед хоче саме цього. Чому? Хтозна. Може, щоб трохи подебоширити, а може, просто тому, що збожеволів».

— Перестань молоти нісенітниці, — сказав він, знижуючи голос майже до шепоту.

Ральф відчув задоволення, коли увага Еда знову моментально перемкнулася на нього, але ще дужче Ральфа радувало те, що вираз печального нерозуміння зник з обличчя Еда. Натомість прийшла сторожкість. Він нагадував Ральфові хижака перед вирішальним стрибком.

Ральф трохи нагнувся, щоб бачити очі Еда.

— Це сталося через Сьюзен Дей? — так само вкрадливо запитав він. — Через Сьюзен Дей і аборти? Через мертвих дітей? Саме тому ти накинувся на Елен?

У голові в нього пролунало ще одне питання: «Хто ти насправді, Еде?» — але перш ніж Ральф устиг запитати, Ед, стрімко підхопившись, підбіг до Ральфа і штовхнув його в груди. Ральф упав спиною на вологу траву, встигнувши виставити лікті, щоб не вдаритися головою. Із зігнутими колінами, упершись ступнями в землю, він насторожено стежив за Едом.

— Ральфе, не зв’язуйся з ним! — порадив Мак-Ґоверн, що був на порівняно безпечній відстані.

Ральф не звернув на нього уваги. Він просто напівлежав, спираючись ліктями на землю й уважно дивлячись знизу вгору на Еда. Ральф був злий і наляканий, але ці емоції пересилювало досі незнайоме відчуття, від якого кидало в дріж. Він бачив божевілля — справжнісіньке божевілля. Не суперлиходія з коміксів, не Нормана Бейтса, не капітана Егаба. Це був усього лише Ед Діпно, співробітник лабораторії Гокінґа — один із «яйцеголових», як кажуть старі, що грають у шахи на майданчику для пікніків, — але однаково адекватна у сприйнятті демократів людина. І ось тепер цей цілком приємний homo sapiens перетворився на чудовисько, і це все сьогодні, коли Ед побачив підпис своєї дружини під зверненням, вивішеним на дошці оголошень у супермаркеті. Тепер Ральф розумів, що божевіллю Еда вже не менше року, і це змусило Ральфа задуматися, які ж секрети ховалися за доброзичливістю й чарівною посмішкою Елен, які дрібні, але такі виразні ознаки — крім синців — він прогледів.