Стівен Кінг - Безсоння

— Це зробив Ед, правда? — запитав він. Звичайно, хто ж іще — хіба стала б вона натискати відбій при його спробі викликати поліцію, якби її мало не до півсмерті побив незнайомець? — Але запитати було необхідно.

— Так, — прошепотіла вона ледь чутно, та ще й відповідь частково приглушила хмаринка волосся дівчинки. — Так, це зробив Ед. Але не треба телефонувати в поліцію. — Тепер Елен дивилася на Ральфа знизу вгору, у здоровому оці відбивалися страждання й жах. — Благаю, не телефонуй у поліцію, Ральфе. Мені страшно й подумати, що батька Наталі будуть судити за… за… — Елен розридалася.

Наталі, здивовано глянувши на матір, розплакалась теж.

— Ральфе? — із сумнівом у голосі окликнув його Мак-Ґоверн. — Може, дати їй тиленол або що-небудь таке?

— Краще не треба, — відповів він. — Ми ж не знаємо, який її стан і наскільки вона постраждала. — Ральф перевів погляд на вітрину, не бажаючи бачити, що відбувається зовні, себто, сподіваючись нічого не побачити, і однаково побачив: жадібні обличчя обліпили скло. Деякі, щоб було краще видно, прикривали очі з боків долонями.

— І що ж нам тепер робити? — поцікавилася Сью. Вона дивилася на цікавих, нервово смикаючи формений фартух продавщиці. — Якщо компанія довідається, що я закрила двері під час робочого дня, я напевно позбудуся роботи.

Елен торкнула Ральфа за руку.

— Будь ласка, Ральфе, — повторила вона, ось лише крізь розпухлі губи у неї вийшло: «Буаска, Рафе». — Не дзвони нікому.

Ральф непевно глянув на Елен. За своє життя він надивився на жінок із синцями, бачив і таких (хоча й нечасто, правду кажучи), які були побиті ще дужче, ніж Елен. Однак не завжди це мало такий зловісний вигляд. Ментальність і моральні устої Ральфа сформувалися ще в той час, коли вважалося, що все, що відбувається між чоловіком і дружиною, стосується лише їх самих, навіть якщо чоловіки дають волю рукам, а жінки — гострому язику. Спроба змусити людину змінити свою поведінку, втручаючись у їх справи — навіть із найкращими намірами, — неминуче перетворить вас із друга на заклятого ворога.

Але потім Ральф згадав, як Елен несла Наталі: недбало притуливши до стегна, мов зв’язку підручників. Якби вона упустила дитину, переходячи через дорогу, то навіть не помітила б цього; Ральф вважав, що лише безсвідомий інстинкт змусив Елен взяти дитину з собою. Жінка не хотіла залишати дочку з людиною, яка побила її так жорстоко, що тепер вона дивилася лише одним оком і говорила, перетворюючи слова на кашу.

Подумав він і про інше — про те, що стосувалося часу після смерті Керолайн. Ральф тоді вразився глибині й силі свого горя — зрештою, її кончина не була несподіваною; він вважав, що спізнав усю гіркоту втрати ще за життя Керолайн, — але ж вагота втрати навіть завадила йому зробити останні необхідні приготування. Звичайно, він зателефонував у похоронну контору Брукінґса й Сміта, але саме Елен допомогла йому написати некролог і помістила його в «Деррі ньюс», це вона допомогла йому вибрати труну (Мак-Говерн, який терпіти не міг смерті й усього пов’язаного з нею, у ті дні намагався не траплятися йому на очі), саме Елен порадила Ральфові купити жалобний вінок — на стрічці був напис «Коханій дружині». І саме Елен організувала невелику поминальну вечерю одразу після похорону, замовивши сендвічі, напої й пиво в «Червоному яблуку». Усе це зробила Елен, коли сам Ральф виявився не в змозі займатися цим. Хіба не зобов’язаний він відплатити за зроблене нею добро добром, навіть якщо зараз вона й не сприймає його дії як добро?

— Білле? — звернувся він до сусіда. — А ти що гадаєш?

Мак-Ґоверн глянув на Елен, що низько опустила побите обличчя, а тоді, перевівши погляд на Ральфа, дістав хусточку й нервово витер губи.

— Не знаю. Мені дуже подобається Елен, і мені б хотілося вчинити правильно — ти ж знаєш, — але в таких справах… Хто знає, що тут краще?

Ральф раптом згадав улюблену фразу Керолайн, яку вона зазвичай вимовляла, коли він, зітхаючи й охаючи, не хотів братися за яку-небудь справу, не бажав визнавати своєї помилки або ухилявся від обов’язкового дзвінка: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, чи варто стогнати через дрібниці?»

Він знову потягнувся до телефону, цього разу рішуче відвівши руку Елен.

— Ви телефонуєте в поліцейське відділення Деррі, — почувся голос із автовідповідача. — Наберіть одиницю, якщо вам необхідна екстрена допомога. Наберіть двійку, якщо вам потрібна поліція. Натисніть трійку для додаткової інформації.