Стівен Кінг - Безсоння

— Бачила що?

— Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.

— Я вірю тобі, — просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.

— Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?

Луїза дивилася на нього, не розуміючи.

— Вони лисі, дуже низенькі, носять білі халати й дуже скидаються на прибульців із космосу, якими їх зображують у бульварних газетках, що продаються в «Червоному яблуку». Ти не бачила їх, коли переживала одну з атак гіперреальності?

— Ні, жодного.

Ральф розчаровано стукнув кулаком по коліну, подумав, а тоді знову подивився на Луїзу.

— У понеділок уранці, — сказав він. — Перед тим, як до будинку місіс Лочер з’явилися поліцейські… Ти бачила мене?

Дуже повільно Луїза кивнула головою. Її аура злегка потемніла, а по діагоналі замигтіли тоненькі, як голки, червоні спіралі.

— Ти прекрасно знаєш, хто зателефонував у поліцію, — мовив Ральф. — Адже так?

— Я знаю, що це зробив ти, — прошептала Луїза. — Раніше я тільки підозрювала, але тепер упевнена. Коли побачила… Ти ж знаєш, за твоїми барвами.

«За моїми барвами», — подумав Ральф. Саме так називав це Ед Діпно.

— Але ти не бачила двох маленьких копій містера Кліна, що виходили з дверей її будинку?

— Ні, — відповіла Луїза, — але це нічого не означає. З вікна моєї спальні не видно навіть будинку місіс Лочер. Його загороджує дах «Червоного яблука».

Ральф обхопив голову руками. Ну, звичайно, так легко було здогадатися.

— Я подумала, що це ти зателефонував у поліцію, через те, що, збираючись у ванну, побачила, як ти розглядаєш щось у бінокль. Ти не робив цього раніше, але я подумала, що тобі просто хочеться краще розгледіти приблудного пса, який регулярно робить обхід сміттєвих бачків Гарріс-авеню по четвергах. — Вона показала рукою вниз. — Його.

Ральф посміхнувся:

— Це не він, це чудова Розалі.

— О! Принаймні я пробула у ванній дуже довго, тому що нанесла на волосся спеціальний бальзам. Не фарбу, — різко уточнила вона, начебто Ральф звинувачував и в цьому, — протеїни і щось ще для того, щоб волосся було пишніше. Коли я вийшла, надворі вже було повно поліцейських. Я глянула на твоє вікно, але тебе не побачила. Або ти пішов в іншу кімнату, або відкинувся назад у своєму кріслі. Іноді ти так робиш.

Ральф струснув головою, немов бажаючи прояснити її. Виходить, усі ці ночі він був не в порожньому театрі; дехто був поруч. Просто вони сиділи в різних ложах.

— Луїзо, ми посварилися з Біллом зовсім не через шахи. Ми…

Біля підніжжя пагорба Розалі різко загавкала й почала зводитися на лапи. Ральф глянув у той бік, і в нього похололо в грудях. Хоча вони сиділи тут більше півгодини й ніхто не проходив мимо в туалет, пластикові двері з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ» почали повільно відкриватися.

Із дверей з’явився лікар № 3.

Панама Мак-Ґоверна з обкусаним півмісяцем полів сиділа набакир, від чого істота була схожою на Мак-Ґоверна в той день, коли Ральф уперше побачив Білла в коричневому капелюсі — той нагадував чепуристого репортера з детективного фільму сорокових років. У руці прибулець тримав іржавий скальпель.

— Луїзо? — Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. — Луїзо, ти бачиш?

— Я не… — Голос Луїзи здригнувся. — Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?

Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.

— Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!

Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.

— Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.

— Я ж сказав тобі дати собаці спокій! — крикнув Ральф. — Іди геть! Забирайся до дідька!

Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби — більш гострі й міцні, аніж у Розалі, — у беззвучному сміху.