Стівен Кінг - Безсоння

Луїза винувато подивилася на Ральфа. Той знову потиснув її руку. Жінка посміхнулася й глибоко зітхнула:

— Це над мою силу.

— Якщо ти не хочеш розповідати…

— Ні, мені необхідно виговоритися… Та однаково після якогось моменту я не можу пригадати, що ж саме відбулося. Усе було так жахливо. Бачиш, Дженет сказала, що вона знає, де я їх зберігаю, але сережок там немає. Обручка на місці, камея теж, а ось сережок нема. Я пішла перевірити, і вона виявилася права. Ми все перевернули, заглядали в усі кутки, але не знайшли. Вони зникли. — Тепер Луїза обома руками вчепилась у Ральфа й говорила, здавалося, тільки для застібки його куртки.

— Ми вийняли весь одяг з комода… Гарольд відсунув комод від стіни і заглянув під нього… Під ліжко й під диван… І, здавалося, щоразу, коли я дивилася на Дженет, вона поглядала на мене своїми солоденькими, широко розплющеними вічками. Такими солоденькими, як розтале масло, і їй не треба було нічого говорити вголос, тому що я й так усе знала. «Бачиш? Розумієш тепер, наскільки був правий лікар Літчфілд, коли зателефонував нам, і як праві ми, домовившись про зустріч? І яка ж ти дурна. Тому що тобі конче необхідно жити в такому місці, як Ріверв’ю Естейт, і те, що відбувається, і є доказом цього. Ти загубила чудові сережки, наш подарунок на Різдво, у тебе серйозні порушення процесу мислення, це доведено. Ще трохи, і ти забудеш вимкнути газ… або душ…»

Луїза знову заплакала, і від її сліз у Ральфа защеміло на серці — це було глибоке, скорботне ридання людини, присоромленої до глибини душі.

Луїза сховала обличчя в нього на плечі. Ральф міцніше обійняв її. «Луїза, — подумав він. — Наша Луїза». Але ні: йому більше не подобалося таке звертання, якщо взагалі коли-небудь подобалося.

«Моя Луїза», — подумав він, і в той же момент, начебто зі схвалення якоїсь великої сили, день знову почав наповнюватися світлом. Звуки набули нового резонансу. Ральф глянув на свої руки, переплетені з руками Луїзи, і побачив приємні сіро-блакитні німби кольору сигаретного диму навколо них.

Аури повернулися.

— Слід було виставити їх за двері в ту ж хвилину, коли ти зрозуміла, що сережки зникли, — почув він свій голос, і кожне слово звучало окремо. Унікально. — У ту ж секунду.

— О, тепер я це розумію, — сказала Луїза. — Вона тільки й чекала, коли я заковтну наживку, але я була така засмучена — спершу суперечками щодо поїздки в Банґор, потім тим, як мій лікар розповів їм те, що зобов’язаний був зберігати в таємниці, а на довершення всього з’ясувалося, що я втратила найдорогоціннішу зі своїх речей. І знаєш, у чому вся сіль? Саме вона виявила зникнення сережок. І ти будеш звинувачувати мене в тому, що я не знала, як мені чинити?

— Ні, — відповів Ральф, підносячи її руку до губ. Рух їхніх рук у повітрі зазвучав, нагадуючи хрипкий шерех долоні, що сковзає по вовняній ковдрі, і на мить він виразно побачив форму своїх губ на її правій рукавичці, відбитих там блакитним поцілунком. Луїза посміхнулася:

— Спасибі, Ральфе.

— Завжди радий прислужитися.

— Мені здається, ти чудово знаєш, чим усе закінчилося, так? Джен сказала: «Вам справді потрібна допомога, мамо Луїзо, доктор Літчфілд говорить, що ви вступили в ту пору життя, коли людина вже не може подбати про себе сама, тому ми й подумали про Ріверв’ю Естейт. Вибачте, що розгнівали вас, але діяти потрібно було швидко. Тепер ви бачите чому».

Ральф глянув угору. Небо здавалося водоспадом зелено-синього вогню в мереживі поодиноких хмарин, схожих на хромовані аеробуси. Подивившись униз, він побачив Розалі, яка й далі лежала біля підніжжя пагорба. Темно-сіра «мотузочка» тяглася вгору від її морди, погойдуючись на прохолодному жовтневому вітрі.

— І тоді я просто ошаліла… — Луїза помовчала, посміхаючись. Ральф подумав, що це перша за весь день посмішка, що виражає непідробний гумор, а не лише приємні емоції. — Ні, зовсім не просто. Якби був тоді поруч мій внучатий племінник, він сказав би: «Няня стала ядерною».

Ральф розсміявся, і Луїза сміялася разом з ним, але її сміх звучав трохи натужно.

— Мене дратувало лише одне: Дженет знала, що це станеться. Вона хотіла, щоб я вибухнула, тому що знає, як потім мене терзає почуття провини. І це справді так. Я закричала, щоб вони забиралися до дідька. Гарольд мав такий вигляд, начебто йому хотілося провалитися крізь землю — крики ніколи йому не подобалися, — але Джен сиділа, склавши руки на колінах, посміхалася й навіть кивала головою, мовби кажучи: «Усе правильно, мамо Луїзо, продовжуй, випусти отруту зі своїх старих кишок, а коли вона вся вийде, можливо, ти дослухаєшся до голосу розуму».