Стівен Кінг - Історія Лізі

Жахливі думки. Жахливі образи того виду, які приходять до вас, наче привиди, посеред глупої ночі, коли місяць уже зайшов, а ліки закінчилися, і час невідомо який.

Одне слово, увесь можливий психодіотизм. І зовсім поруч, за найближчими деревами.

І ось тепер…

Протягом тієї завжди досконалої миттєвості тепер , що не закінчується ніколи

Важко відсапуючись, скиглячи, слухаючи, як власне серце лунко калатає в неї у вухах, Лізі нахиляється, щоб схопити срібну лопату. Її руки, які добре знали свою роботу вісімнадцять років тому, добре знають її й тепер, хай навіть її голова напхом напхана óбразами втрати, болю та глибокого розпачу. Дулей уже зовсім близько. Вона чує його. Він перестав лаятись, але вона чує, як наближається його дихання. Це буде тяжко, навіть тяжче, ніж із Білявчиком, хоча цей божевільний і не має пістолета, бо якщо Дулей устигне схопити її, перш ніж вона обернеться…

Але він не встигає. Не зовсім устигає. Лізі обкручується, як бейсболіст, що збирається завдати могутнього удару по м’ячу, замахнувшись срібною лопатою, як вона вміє. Срібний совок лопати ловить на себе останній рум’янець рожевого вечірнього світла, схожий на колір прив’ялих троянд, а його загострений край, який набирає найбільшої швидкості, зачіпає дзвінок, що висить на дереві. Дзвінок каже своє останнє «дзелень» і летить у темряву, тягнучи за собою обривок гнилої шворки. Лізі бачить, як лопата мчить уперед і вгору, і знову вона думає: «Чортівня довбана! А я таки справді змогла як слід її розкрутити!» Потім лопата б’є плазом Дулея по обличчю, яке саме в цю мить наблизилося на потрібну відстань, але в результаті лунає не хрускіт — звук, який їй запам’ятався з Нешвіла, а якийсь дуже дивний приглушений брязкіт. Дулей зойкає від подиву й болю. Вона збиває його зі стежки, і він вибігає між дерева, вимахуючи руками й намагаючись утримати рівновагу. Вона має якусь хвилину, аби побачити, що його ніс змістився вбік, як і ніс Коула, а з рота в нього цебенить кров, із-під нижньої губи та з обох кутиків. Потім праворуч від себе вона помічає якийсь рух, дуже близько від того місця, де Дулей смикається, намагаючись утриматися на ногах і випростатися на повен зріст. Це рух на великій площі. На якусь мить чорні та моторошно сумні думки, які населяють її розум, стають навіть сумнішими та чорнішими; Лізі думає, що вони її або вб’ють, або відберуть у неї розум. Потім вони трохи зміщуються і коли вони це роблять, проява, яка ховається за деревами, зміщується також. Утворюються складні звуки, що складаються із шелесту листя, тріскотіння зламаного гілля та кущів. Потім і несподівано — ось він тут. Довгий хлопець Скота. І вона розуміє, що коли ти бодай один раз побачиш Довгого хлопця, минуле й майбутнє перетворюються на сон. Коли ти побачив Довгого хлопця, то, о святий Ісусе, залишається лише одна мить тепер , що звучить, наче вмируща нота, яка не закінчується ніколи.

Ще до того, як Лізі цілком усвідомила, що відбувається, і, безперечно, ще до того, як вона встигла підготуватися хоч думка про те, що до такого можна підготуватися , здається жартом, — раптово він з’явився перед нею. Плямиста проява. Живе втілення того, про що казав Скот, коли розповідав про психодіотів.

Те, що вона побачила, було лускатим боком, схожим на потріскану зміїну шкіру. Воно вигулькнуло величезною масою між дерев, одні нагинаючи, інші — ламаючи і протиснувшись між двома найбільшими. Це було неможливо, звичайно, але її уява ніколи потім не зблякла. Запаху не було, але був неприємний звук, грубий і, в якомусь розумінні, гутаперчевий звук, а потім з’явилася плямиста голова потвори, вища за дерева і яскраво окреслена на тлі неба. Лізі побачила одне око, мертве, але розумне, чорне, як вода в колодязі, й широке, як зливальниця, око, що втупило свій погляд у неї крізь листя. Вона побачила отвір у м’ясі величезної тупої голови й інтуїтивно відчула, що істоти, які це страховище проштовхувало крізь цю широку трубу з плоті, не обов’язково помирали, а жили й верещали … жили й верещали … жили й верещали …

Сама вона не могла заверещати. Вона була неспроможна на будь-який звук. Вона ступила два кроки назад, кроки, які здалися їй моторошно спокійними. Лопата з її срібним совком, що був знову окроплений кров’ю психа, вислизнула з її пальців і впала на стежку. Вона подумала: «Він бачить мене… і моє життя вже ніколи не буде по-справжньому моїм. Він не дозволить йому бути моїм».