Стівен Кінг - Історія Лізі

— Мендо, не рухайся! Стій тихо, поки я тобі скажу!

— Де він, Лізі? — Аменда почала плакати. — Де він є?

— Я тут, міссі, — з веселою невимушеністю сказав Джим Дулей із непроглядної темряви біля сходів. — І Я можу бачити вас обох крізь окуляри, які я надів. Ви здаєтеся трохи зеленими, але я бачу вас добре.

— Він не може бачити нас, він бреше, — сказала Лізі, але серце в неї опустилося кудись у живіт.

Вона не врахувала, що він може застосувати якесь обладнання нічного бачення.

— О, місус, я зайшов до вашої хати не для того, щоб брехати. — Його голос досі лунав від сходів, і Лізі почала тепер розрізняти там розмиті обриси людської постаті. Вона не бачила його паперового пакета з усілякими жахіттями, але, о Йсусе, вона чула, як він шарудить ним. — Я бачу вас достатньо добре, аби знати, що міс Висока-й-Кощава тримає в руках іграшкову пушку. Я наказую вам кинути цю цяцьку на підлогу, міссі Довготелеса. І негайно. — Його голос зазвучав різко, ляскаючи наче батіг зі свинцевою кулькою на кінці. — Киньте його! Швидше!

Надворі вже було зовсім поночі, а місяць або ще не зійшов, або ховався за хмарами, але крізь слухові вікна в кімнату проникало досить тьмяного світла, й Лізі побачила, що Аменда опускає револьвер. Вона ще не кинула його, але вже почала опускати. Лізі віддала б усе на світі, щоб тримати його самій, але…

Але мені потрібні дві вільні руки. Щоб, коли надійде нас, я могла схопити тебе, сучий сину.

— Ні, Амендо, не кидай револьвер. Не думаю, що тобі доведеться стріляти з нього. У мене інший план.

— Киньте його, міссі, ось у чому план.

Лізі сказала:

— Він приходить сюди в чужий дім, він називає тебе бридкими кличками, а тоді ще й наказує, щоб ти кинула револьвер? Твій власний револьвер?

Ледь видимий привид, який був сестрою Лізі, знову підняв «Патфіндера». Аменда не націлювала його на чорну постать, яка бовваніла в темряві біля сходів, дуло револьвера було спрямоване у стелю, але вона все ж таки не кинула його. І її спина випросталася.

— Я тобі сказав, кинь його! — прогарчала постать із невиразними обрисами, але щось у голосі Дулея підказало Лізі, що він зрозумів — його битва програна. Його клятущий пакет зашарудів.

— Ні! — крикнула Аменда. — Я його не кину! А ти… ти забирайся звідси геть! Забирайся і дай спокій моїй сестрі!

— Він цього не зробить, — сказала Лізі, перш ніж тінь, яка маячила біля сходів, змогла відповісти. — Він не відступиться, бо він божевільний.

— Раджу вам не базікати зайвого, — сказав Дулей. — Ви, здається, забули, що я бачу вас так, ніби ви стоїте переді мною на сцені.

— Але ти божевільний. Ти такий самий псих, як і той молодик, що стріляв у мого чоловіка в Нешвілі. Ґерд Аллен Коул. Ти знаєш про нього? Безперечно, знаєш, бо ти знаєш усе про Скота. Ми з ним сміялися, коли говорили про таких людей, як ти, Джимі…

— Вам уже час заткнути свою пельку, місус…

— Ми називали вас космічними ковбоями. Коул був одним із них, а ти — другий. Хитріший і підліший — бо ти старший, — але різниця між вами невелика. Космічний ковбой він і є космічний ковбой. Ви обидва з тих, хто мандрує по довбаному Молочному Шляху.

— Облиште своє базікання, — сказав Дулей. Він знову почав гарчати й цього разу, подумала Лізі, не для того, щоб справити ефект. — Я прийшов сюди у справі.

Паперовий пакет знову зашарудів, і тепер Лізі побачила, що тінь рухається. Сходи були десь за п’ятдесят футів від письмового столу й у найтемнішій частині довгої головної кімнати. Дулей тепер насувався на неї, ніби її слова заводили його. Але її очі вже цілком пристосувалися до темряви. Ще кілька кроків, і його фантастичні окуляри, певно, замовлені поштою, не даватимуть йому ніякої переваги. Вони будуть на рівних умовах. Принаймні, в розумінні видимості.

— Чому я маю мовчати? Адже це правда.

І це таки була правда. Несподівано Лізі зрозуміла, що знає все про Джима Дулея, він же Зак Мак-Кул, він же Чорний Принц Інкунків. Правда була на її устах, як отой солодкий присмак. Вона й була цим солодким присмаком.

— Не дратуй його, Лізі, — сказала Аменда нажаханим голосом.

— Він сам себе дратує. Уся роздратованість, якої він потребує, приходить із розлюченого осиного гнізда, яке він намостив у своїй голові. Як і Коул.

— Я не такий, як він! — загорлав Дулей.

Кожен із нервових центрів Лізі тепер наповнився досконалим знанням. Можна сказати, вибухнув цим досконалим знанням. Дулей міг довідатися про Коула, читаючи якісь статті про свого літературного кумира, але Лізі знала, що це не так. І всі події тепер наповнилися досконалим, божественно прозорим сенсом.