Андрій Кокотюха - Чужі скелети

— Це ти правильно сказав — душа, — на губах Гараніної окреслилася посмішка. — Так, Антоне. Коли дізнаюся, як усе сталося… як їм удалося його… покарати … Так, моя душа заспокоїться. Не обіцяю забути Руслана та викреслити його з пам’яті. Але обіцяю його не згадувати . Цей привид мене вже не потурбує.

Не виявилося Оксани Приходько вдома.

Її мама, зовсім сива невисока жінка, пряма, мов тичка, не пустила трійцю гостей навіть на поріг. Розмовляла через двері, якщо те, що відбувалося, взагалі можна було назвати розмовою.

Так, вона бачила по телевізору ту фотографію. Так, вона не надала цьому жодного значення, аж поки донька не подзвонила і не попередила: «Мамо, це він!» Звідки подзвонила донька? А це нікого не стосується! Вона жива. Вона здорова, наскільки можна бути здоровим після пережитого. Але вона нікому не дозволить більше смикати себе серед ночі, прохати про різні ексклюзивні інтерв’ю, про участь у телевізійних ток-шоу, навіть за гроші. Ні, Оксана не зароблятиме на своєму горі, а вона, її матір, ганятиме від неї роззяв, мов поганих мух.

Міліція приходила. Теж Оксану шукає. Для чого? Впізнати того паскудника? Без неї вже впізнали. Оксана в розшуку? Вона винна в чомусь? Ні? Тоді — до побачення! Так вона міліції сказала. Так і всім іншим говорить.

Все. До побачення.

Бо повернеться чоловік з роботи — той узагалі погано себе контролює.

— Не варто ризикувати, — порадив Кравцов. — Тухлий номер, жінка зайняла глуху оборону.

— Я її розумію, — сказала Гараніна.

— Я теж, — погодився з нею Сахновський.

— Тоді до Шабанова. Без варіантів, — сказав Роман.

Його адреси Леся не знала.

Зате пояснила, де простіше знайти. Родіон Шабанов торгував «паленими» DVD-дисками, збірниками нових фільмів, записаних на диск за системою «10 в 1». Точка в нього була поруч із входом у велику крамницю побутової техніки, знайти досить легко. Крамниця одна, у центрі, і торгова точка з дисками, відповідно, одна.

На вигляд хлопцеві було трошки менше тридцятьох років. Прилаштувавшись на мізерному просторі кіоску, майже весь зайнятий стільцем, він дивився, як на екрані маленького телевізора перемагають один одного у нерівній боротьбі роботи-трансформери. Поруч примостився хлопчина середнього шкільного віку, теж не відводячи очей від екрану.

— Нормальна тобі якість? — поцікавився продавець, не повертаючи голови. — Це екранка, але нормальна копія, лазерна — бач?

Підліток мовчав, зачудовано стежачи за наступом поганих роботів на хороших людей по всьому фронту.

— Купи і дивися вдома, — рішуче заявив продавець, вимкнувши фільм. — Беремо?

Вгледів трійцю, що саме підійшла до кіоску, спитав:

— А вас що цікавить?

— Шабанов — ви? — діловито поцікавився Кравцов.

Відчувши, що він тут зайвий, підліток швиденько випарувався.

— Припустімо.

— А якщо без припущень? У нас сьогодні забагато припущень.

— Тобто?

— Тобто, — вступивши в розмову, в тон йому промовив Сахновський, — є хвилинка поговорити?

— Я ніби на роботі… Про що?

— Про все, — Антон підійшов упритул, нахилився до Родіона ближче. — Ти послухай і не спіши боятися. Зла тобі ніхто не хоче. Просто поговорити треба.

— Не розумію… Ви хто… Про що…

— Оксана Приходько — де вона? — виступила вперед Юлія.

— Не знаю.

Відповідь прозвучала з такою відвертою та неприхованою щирістю, що всі троє, не змовляючись, повірили хлопцеві без жодних вагань.

— Ви хіба не разом? — уточнила Гараніна, аби хоч щось запитати і не втрачати нитки розмови.

— Давно вже ні… Слухайте, я знаю, чого ви хочете. Ви журналісти? — тепер він говорив швидко, випльовуючи слова. — На ментів не схожі… Значить, журналісти. З Києва, мабуть… До мене приїздили з Києва, тільки я обламав їх. Розумієте — обламав!

Тепер Антон відсторонив Юлію.

— Ми не журналісти. Бачив фото у «Надзвичайних новинах» на ICTV?

— Не бачив. Я не дивлюся кримінальної хроніки. Фантастику люблю, — признався для чогось. — Чорнуха — не для мене ніби… Слухайте, я правда не дивився… Мені потім дзвонили. Учитель знайшовся, ви ж розумієте, про кого я… Ви ж для того сюди…

— Чого ти нервуєш, Родіоне? — подав голос Кравцов. — Не треба нервувати.

— Тому, що він мертвий… Учитель… Як і чому помер, не знаю… Менти заворушилися, справа ж така…

— Мертвий, — погодився Антон, намагаючись триматися якомога байдужіше. — Ти чого нервуєш? Радіти треба — скільки горя приніс. І Оксані…