Андрій Кокотюха - Чужі скелети

— Тебе попускає? — поцікавився Антон. — Катерина знає про ці способи?

— Дурко ти, Сахновський, — зітхнув Роман. — З мене останнім часом контрастного душу цілком вистачає для зняття стресів… Гаразд, валяй на свою розвідку, розвідник… Не треба, заховай свої гроші, я ж сьогодні запросив.

…Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновського змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни будуть буквальними.

До страшного буквальним…

Виїхавши з Києва по обіді в п'ятницю і ще встигнувши вирулити на Одеську трасу, проскочивши корки, Антон за дві години переїхав із Київської області в Черкаську, подолавши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу він звернув із траси, одразу відчувши колесами відмінність між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального міського базару, неподалік якого, на вулиці Шевченка, мешкала колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна — так її звали. За її словами, заміж вийшла саме тому, що їй лягло на душу романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стрельне йому в голову, не досягнувши успіхів чи бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик.

Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці — вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не забарилися: напившись, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили і посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей вона спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвища тітка не міняла — все ж таки воно не лише їй далі подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла так само, як старша сестра, — від раку.

Хоча, прочитавши ту телеграму і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновський чомусь подумав: діагноз у неї все ж таки не медичний, померла вона від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон зловив себе на думці — такого стану він давненько не відчував. Спочатку злякався. Потім — заспокоївся, зважив усе й аж тоді збагнув: почуття провини, котре виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всього, на ухвалене ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто приїхав до рідного міста вступати в права спадкоємця. Він повернувся сюди, аби спокутувати провину. В чому вона конкретно полягала і яким чином він її спокутує, Антон іще не зовсім чітко уявляв. Та відчував — рухається в правильному напрямку.

Ідучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства, — і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спочатку Сахновському здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини — і відразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма разом. Потім із машини взагалі розхотілося вилазити: тут же всі знають усіх, тому нова людина може, навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, радше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку вулиці імені Комінтерну — потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновський справді знайшов потрібну йому вулицю досить швидко, не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він рухався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.