Андрій Кокотюха: Чужі скелети

Власне, саме ця обставина і стала вирішальною.

— Роботи в мене, сам знаєш, нема коли і вгору глянути.

Антон відповів і відсунувся від столу, даючи офіціанту можливість поставити на стіл замовлення: «молочні брати» обідали. З огляду на червневу спеку, вони замовили легенький бульйон, свіжий салат та тушковану телятину. Дочекавшись, поки офіціант забере спорожнені супові миски та піде, він продовжив:

— Я втомився, Ромео, розумієш? Видохся, спікся, як там іще можна сказати… Синдром хронічної втоми, знаєш таку хворобу?

— Ага. Дуже модний тепер діагноз. На хронічну втому все можна списати, це я тобі, Антоніо, як психіатр кажу. Не виходить у чоловіка з жінкою в ліжку — все, він хронічно втомився. Потім витратив триста баксів на сауну з проституткою, прибігає до мене: «Романе Григоровичу, все сталося! Я знову мужчина!» Це він так за дві години в сауні з дівкою і триста доларів хронічну втому вилікував. Знаєш, що далі було?

— У нього з дружиною все одно через раз відбувається, — кивнув Антон, відправляючи до рота шматок м’якого, за спеціальним тутешнім фірмовим рецептом тушкованого м’яса.

— Правильно. А три сотні на повію в сауні йому тепер шкода. Не буде ж він усякий раз, коли припече, гроші за це платити. Так весь його середній бізнес накриється отим самим статевим органом. До такої самої матері, до речі. Я тобі тільки один приклад навів, Антоніо. І то — не найтиповіший. Втомився — маєш право. Домовляйся на своїй роботі, бери «гарячу» путівку — і вперед, два тижні в іншій країні біля моря.

— Здурію.

— Здурієш, — погодився Кравцов. — Тоді бери путівку на тиждень. А ще краще — роби так, як я давно кажу: переходь до мене.

— Ти ж іще не відкрився.

— А, — Роман махнув рукою. — То справа вже навіть не одного місяця, а кількох тижнів. І я тобі тоді гарантую, Антоніо, комфортний режим роботи. Хірург твого класу має право на відпочинок. Коли втомишся — будь ласка, час на збирання себе докупи в тебе завжди буде.

— Хто ж тоді різатиме?

— Хіба мало просто хороших хірургів? Твої особисті операції будуть розписані наперед. Не забувай, у мене… у нас буде діагностичний центр. Там ніхто не спішитиме, бо діагностика поспіху не потребує. Це небезпечно навіть — швидко ставити діагноз і в результаті лікувати не від того чи відрізати не те. Антоніо, нормальні люди в цьому житті хочуть одного — стабільності й упевненості в завтрашньому дні.

— В країні, де ми живемо, це поки що неможливо.

— У масштабах країни — так! — Кравцов підніс виделку зубчиками догори. — Для кожної окремої людини — цілком можливо. Знаєш, чим наша з тобою Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, а отже — виживає найсильніший. Значить, — розвинув він думку, — кожен сам для себе створює свою, персональну стабільну ситуацію. З роботою, професійним розвитком, грішми, культурним розвитком, дозвіллям…

— Країна однакових можливостей? Не рівняй нас з Америкою, смішно…

— Та й в Америці можливості не рівні, — відмахнувся Роман. — Ні, звісно, нам до всіх іще далеко. У нас інше: кожен робить, що хоче, й отримує такий результат, який може.

— Тоді, Ромео, я абсолютно чітко вписуюся в цю твою теорію, — Сахновський відправив до рота ще один шматок м’яса, і деякий час чоловіки віддавали належне страві, міркуючи кожен про своє.

Нарешті, поклавши ніж із виделкою хрест-навхрест на спорожнену тарілку, Кравцов відкинувся на спинку стільця.

— Я все одно не розумію. Вірніше, розумію — дауншифтинг зараз у моді.

— Ти про що?

— Про таких, як ти. Дауншифтери — чув, читав?

— Ні, — чесно признався Антон.

— Це такі, як ти. Втомлені великим містом успішні дорослі люди. Кидають усе, забивають на перспективи фінансового та кар’єрного зростання, продають київські квартири і пензлюють кудись у села чи райцентри. Купують там халупи з сортиром надворі, займаються сільським господарством, обмежуються мінімумом благ цивілізації. Зате — ближче до природи, спокій, без стресів, ну і таке все.

Антон теж відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі.

— Бач, Ромео, як класно ти мені все пояснив. Тільки в мене трошки інша ситуація. Розумієш, я вже кілька разів не зміг прийняти одну немолоду жінку, яку її син приводить тільки до Сахновського.

— Хіба нема кому приймати хворих? — брови Кравцова смикнулися вгору.

— Є. Кваліфіковані лікарі, я своїм колегам довіряю, — погодився Антон. — Але є люди, переконані в тому, що Сахновський — це Бог.