Андрій Кокотюха - Чужі скелети

Коли повернулася, вся компанія, на щастя, спала покотом п'яна в оточенні купи сміття. Вирішивши, що завтра братик традиційно отримає від неї оброк і забереться геть зі своєю групою підтримки, Юля лягла спати, аби не псувати собі день остаточно. Та серед ночі до будинку почала з криком ломитися одна з дівиць.

Не зрозумівши до кінця, що сталося, Гараніна відмовилася відчиняти — і поплатилася за це. Розлючена дама розбила скло, тут-таки спрацювала сигналізація, до пані Гараніної міліція примчала швидко, та цього вистачило, аби волоцюга вимастила хазяйку будинку у власній крові, яка цабеніла з глибоких порізів. Тут-таки з’ясувалося: Русланові серед ночі стало погано з серцем, він не придурювався, і довелося викликати ще й «швидку».

Міліція вигнала всю компанію геть із подвір’я, проте «група підтримки» стала табором біля лікарні.

А Юля, котра мусила тиждень їздити туди, аби навідувати хворого брата, як він того вимагав, повинна була ще носити харчі цій гоп-компанії. Так було краще, начальнику міліції Костюку вдалося переконати її в цьому двома реченнями. Всю команду міліція загребти не може, сказав тоді він. Їх просто нема куди подіти, та й нема за що тримати — всі вони мали при собі якісь пошарпані документи і пояснили, що заробітчани, шукають роботи. Якщо цих «заробітчан» не годувати, вони почнуть красти. Тоді, звичайно, міліція їх забере, але злочин вони все одно скоять. Виходило, що Гараніна, годуючи «групу ризику», займається профілактикою злочинності.

Словом, тоді брата вдалося спекатися тижні за три. Спочатку він хотів лежати в лікарні, потім утік, а пізніше вся група розмістилася неподалік Юлиного будинку в наметовому містечку. Відкуп того року вона заплатила братикові небувалий — три тисячі доларів. Потім, за рік, він озвався, попросився в гості, пообіцяв, що поводитиметься пристойно, і слова дотримав, чим здивував Гараніну неабияк. Того разу Руслан навіть не здавався бомжем. На ньому був благенький, але — костюм, він підстригся, борода не висіла клоччям, а була охайно причепурена, він мав вигляд такого собі просвітника чи навіть проповідника-аматора зі своїм старомодним портфельчиком. У надрах цього портфельчика зникло п’ять тисяч доларів. Сума теж рекордна для Руслана Гараніна, проте він сказав — починає нове життя, знайшов себе, гроші навряд чи колись поверне, зате більше сподівається не просити, і взагалі — скоро сестра почує про нього щось хороше і незвичайне. Все це так здивувало Юлію, що вона навіть сама попросила брата лишитися в гостях. Він справді переночував, на ранок чинно попрощався і зник.

Отже, не відаючи нічого про брата два наступні роки, Юлія Гараніна не на жарт стривожилася, почувши про викрадення. Якби останній візит брата не минув без неприємних пригод, вона би списала цей дзвінок на черговий Русланів вибрик.

Але, по-перше, за ці два роки багато чого могло статися. Брат справді міг почати нове життя і накоїти такого, від чого його справді довелося б рятувати. Можливо, припустила того вечора Юлія, неадекватний брат вляпався в таке, звідки нема іншого вороття, крім як просити багату сестру банально викупити його життя з полону. Тим більше, що Юлія ніколи не забувала — Руслан справді хворий, і середовище, в якому він крутився, аж ніяк не сприяло зміцненню здоров'я. Та, по-друге, про жоден викуп не йшлося. Незнайомка по телефону не обмовилася про гроші, хоча це саме по собі було дивно: від імені Руслана з нею завжди відразу починали говорити про фінансові проблеми.

Чого ж тоді хотіла жінка? Попередити, що братик потрапив у біду? То він у біді останні двадцять п’ять років свого життя. З неї він сам не хотів рятуватися. Чим іще можна налякати його і, відповідно, його бувалу в бувальцях сестру?

Так і не дійшовши остаточної згоди з собою, Юлія Гараніна промовила сама до себе: «Я подумаю про це вранці», — цитуючи Скарлет О'Гару, героїню однієї зі справді небагатьох художніх книжок, які їй вдалося в своєму житті прочитати, після чого вляглася спати.

Як уже згадувалося, вона довго не могла заснути. Крутилася, зминаючи простирадло і відганяючи погані думки, мов набридливих комарів, і раптом поринула в сон — глибокий, темний і короткий. Бо прокинулася так само несподівано, як заснула, полежала в темряві, простягнула руку, намацала шворку від торшера, смикнула.

Лампа не загорілася.

Чомусь це миттю ввігнало жінку в паніку, вона смикнула ще раз, теж безрезультатно, і лише тоді в голові майнуло — вона ж сушила голову феном, сидячи в спальні на ліжку, для цього треба було висмикнути з розетки шнур від торшера, як вона завжди це робила, коли сушила волосся в спальні, та не завжди перемикала прилади назад. Якщо їй потрібне було світло почитати якусь газетку чи журнал — перемикала. А якщо ні, як оце напередодні, — так лишалося. Серед ночі Юлія майже не просиналася, світло вночі їй ніколи не було необхідності вмикати.