Андрій Кокотюха - Чужі скелети

За роки роботи в міліції Костюк зрозумів і, значить, перестав дивуватися, що поруч із людьми, котрі чогось намагаються досягнути в житті й досягають, кожен — у міру своїх можливостей та вищого призначення, на яке теж слід зважати, живуть зовсім інакші люди. Таким досить рослинного чи напівтваринного існування. Вони паразитують на всьому, на чому тільки може паразитувати жива істота. Чого далеко ходити: в Жашківському районі випадок був, у Тихому Хуторі, здається. А може, в Пугачівці, вже підзабулося. Не важливо, головне — ситуація: якась релігійна громада вирішила влаштувати щось на зразок колонії для знедолених, так вони називали бомжів. Купили хату на околиці, до неї прилягала велика земельна ділянка. Задумка така: бомжі дружно живуть на природі, моляться Богу, займаються сільським господарством, створюють таку собі ферму, словом — годують самі себе. В перспективі планувалося, що надлишок картоплі, буряків та свинини вчорашні бомжі, а нинішні фермери возитимуть на базар у Жашків, аби торгувати і заробляти собі на життя та розвиток. Добрі християни вважали: бомжі — тому бомжі, що їм нема де жити і чим займатися.

Першу частину плану благодійникам удалося реалізувати: десяток волоцюг різної статі охоче поселилися на природі під одним дахом. Ось тільки молитися Богу не особливо хотіли. Жерли, правда, все, що давали. Натомість працювати на городі та годувати двох поросят, які мусили закласти основу м’ясного достатку майбутньої сільськогосподарської комуни, категорично відмовлялися. Так християни протрималися місяців зо два. Поки знахабнілі бомжі одного разу не зарізали свиней, одну з яких поміняли в селі на дві каністри самогону, другу засмажили, розібравши на дрова свинарник, а потім у п'яному запалі розігнали своїх благодійників. При цьому одного, найактивнішого, замордували всім кодлом. Просто так, аби жити не вчив, зануда…

Тому підполковник Костюк визнавав: для більшості з цих людей такий паразитичний спосіб життя — свідомий вибір. «Тітчин сюрприз», поза сумнівом, належав до такої категорії землян. Які б стосунки не з’ясовував із ним парубок на ім’я Родіон, від того, що помер звичайний волоцюга, нікому з нормальних людей ні холодно, ні жарко.

А коли так, підводив риску під своїми роздумами начальник міліції, важливість та суспільна значимість кримінальної справи під кодовою назвою «Тітчин сюрприз» дорівнює згаданому вже нулю. Якщо не «мінус одиниці» чи навіть «мінус десятці». Чи варто особливо паритися, розкриваючи таку ось таємницю?

Відповідь — ні. Однозначно.

Тепер підполковникові Костюку лишалося сподіватися на здоровий глузд прокурора. Той теж повинен зрозуміти всю марність і невдячність зусиль, затрачених на таке розслідування. Бо карний розшук уже давно це збагнув. Свідомий цього і він, начальник міліції. Значить, лишається тільки філонити пару місяців, звітуючи для годиться, а тоді тихенько згорнути справу, спустити її на гальмах, списати кудись подалі.

Забути.

Маючи надію вмовити прокурора обрати саме таку лінію, Костюк вирішив подзвонити йому в понеділок, рано-вранці. Завтра неділя, не варто вантажити людину в законніший за суботу вихідний робочими проблемами.

Вирішивши так, підполковник Костюк зібрався і поїхав додому.

…Але не всі ставилися до неділі так, як він.

Дзвінок мобільного телефону перервав законний недільний сніданок начальника міліції Костюка у тісному родинному колі.

Прийшли донька з зятем, принесли піврічного онука, названого на честь діда — Миколою. Дід Микола збирався, випивши ранкову чарку, трошки побавитися з тезкою. Власне, він саме налив собі цю чарку і навіть хотів перехилити її під молоду картоплю.

Та ожилий мобільник порушив сімейну ідилію.

Номер, який висвітився на дисплеї, Костюк упізнав. Скривився. Відразу зрозумів, яка важлива деталь випала з його учорашніх роздумів та висновків. Подумки попросив Господа Бога, аби той пожалів і зробив цей дзвінок марним. Лише тоді відповів.

— Слухаю.

— Доброго ранку, Миколо Миколайовичу. Це Гараніна.

— Впізнав, Юліє Василівно. Багатою не будете, хоча куди вже більше…

— Це тому, що я не забобонна. І в такі приказки не вірю. Миколо Миколайовичу, а чого ви не кажете, що у вас там невпізнаний покійник? Ми ж домовлялися…

— Та домовлялися, домовлялися… Тільки ж давно, слава Богу, покійників у нас не було. Ані відомих, ані невідомих. Місто наше з вами поки спокійне, Юліє Василівно… І потім, вас же не було, в Київ їздили, у справах…