Morgan Rice - Завдання Героїв

“Сер!” – вигукнув він.

Його батько суворо подивився на нього, та Тора це більше не хвилювало.

Солдат зупинився та повільно повернувся до Тора.

Тор зробив два кроки вперед, його серце билося, і він виставив свої груди уперед, наскільки міг.

“Ви не розглянули мене, сер” – сказав він.

Ошелешений солдат дивився на Тора, наче це був невдалий жарт.

“Хіба?” – спитав він та зареготав.

Його люди теж зайшлися сміхом. Але Тор не здавався. Це була його мить. Зараз або ніколи.

“Я хочу вступити до Легіону!” – заявив Тор.

Солдат підійшов до Тора.

“А ти знаєш?..”

Здається, він тішився.

“Тобі, хоча б, чотирнадцять років виповнилося?”

“Так, сер. Два тижні тому”.

“Два тижні тому!”

Солдат засміявся, засміялись і його люди позаду.

“В такому випадку наші вороги, напевне, повинні тремтіти від одного твого вигляду”.

Тор палав від приниження. Він мав щось зробити. Він не міг дозволити, щоб на цьому все закінчилося. Солдат розвернувся, щоб піти, але Тор просто не міг дозволити цьому статися.

Тор зробив крок уперед і прокричав: “Сер! Ви робите помилку!”

Над юрбою піднявся жахливий гомін, а солдат знов зупинився та почав розвертатися.

Тепер він був сердитим.

“Іди додому, дурню” – сказав Торів батько, штовхаючи його за плече.

“Не піду!” – зойкнув Тор, скидаючи батькову руку порухом плеча.

Солдат підійшов до Тора, а його батько відступив.

“Тобі відоме покарання за образу Срібла?” – спитав солдат.

Серце Тора виривалося з грудей, але відступати було пізно.

“Будь ласка, пробачте його, сер”, – вступився за нього батько. – “Він ще маленька дитина, і…”

“Я не з тобою говорю”, – відрізав солдат. Його спопеляючий погляд змусив Торового батька відвернутися.

Солдат знов звернувся до Тора.

“Відповідай!” – крикнув він.

Тор глитнув, йому відібрало мову. Він уявляв це собі зовсім не так.

“Образити Срібло – це образити самого Короля”, – промукав Тор, повторюючи раніше вивчені слова.

“Так”, – відповів солдат. – “А це означає, що я можу призначити тобі сорок ударів батогом”.

“Я не хотів вас образити, сер”, – сказав Тор. – “Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мріяв про це усе своє життя. Будь ласка. Дозвольте мені приєднатися до вас”.

Солдат подивився на нього, і його обличчя пом’якшало. Після паузи він похитав головою.

“Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш”.

З цими словами він розвернувся та поспішив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по інших хлопцях.

Пригнічений Тор дивився як колона від’їжджає – так само швидко, як і приїхала.

Останнє, що побачив Тор – це своїх братів, які сиділи в останній кареті та дивились на нього зневажливо та насмішливо. На його очах вони від’їжджали до кращого життя.

Тору здавалося, що він зараз помре.

Ажіотаж довкола нього згасав, і селяни почали розходитися по домівках.

“Ти хоч розумієш, яку дурницю ти утнув?” – гаркнув батько, схопивши Тора за плечі. – “Ти розумієш, що міг звести нанівець шанси твоїх братів?”

Тор різко скинув батькову руку. Батько відступив і відважив йому ляпаса.

Тор відчув опік удару та розлючено подивився на батька. Вперше в житті йому захотілось відповісти батькові ударом на удар. Але він стримався.

“Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобі їсти. Сьогодні ти не їстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив”.

“Можливо, я взагалі не повернусь!” – прокричав Тор, тікаючи з дому у напрямку пагорбів.

“Тор!” – покликав його батько. Кілька селян, які ще не розійшлися, стояли на дорозі та спостерігали за цим дійством.

Тор біг з усіх сил, намагаючись відбігти від цього місця якомога далі. Він навіть не помічав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрія його життя була зруйнована.

Тор декілька годин бродив поміж пагорбів, аж поки не присів, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Він бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висіти у повітрі.

Вони більше не приїдуть. Тепер він був приречений залишитись у цьому селі на роки, очікуючи на інший шанс, якщо він взагалі коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер він буде жити лише зі своїм батьком і, напевне, побачить усю силу батьківського гніву. Він продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, і він стане точно таким же, як і його батько – житиме своїм дрібним, непримітним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всередині Тора все кипіло від приниження. Це не було життя, яке він хотів би жити. Він знав це.