Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Він допив рештки помаранчевого соку.

– Коли я кілька секунд тому заїкнувся на слові «питалася», це, либонь, трапилося вперше за останній двадцять один рік.

Він подивився на неї.

– Спершу шрами, тепер це заїк-кання. Ти це ч-ч-чуєш?

– Ти робиш це навмисно! – відгукнулась вона, і то дуже налякана.

– Ні. Гадаю, нема способу переконати когось у цьому, але це правда. Заїкуватість курйозна, Одро. Лячна. На певному рівні ти навіть не усвідомлюєш, що це відбувається. Проте… це також щось таке, що ти чуєш у себе в голові. Це так, немов якась частина мозку на дрібну мить випереджає в роботі решту голови. Чи як оті системи реверберації, які в п’ятдесятих дітлахи встановлювали у своїх чортопхайках, коли звук із заднього динаміка надходить за якусь крихітну частку секунди після звуку з переднього.

Він підвівся і почав неспокійно ходити по кімнаті. Вигляд мав утомлений, і вона з деякою ніяковістю подумала про те, як наполегливо він працював останні років тринадцять – немов існувала можливість підкріпити помірність його таланту шаленою працьовитістю, – майже безвідривно. Вона вловила себе на вельми непростій думці й спробувала відштовхнути її, але та не йшла геть. Якщо припустити, що насправді Біллу телефонував Ралф Фостер, кликав його на годинку до «Плуга і борони» помірятись силою рук або пограти в нарди або, скажімо, з приводу того чи іншого питання дзвонив продюсер «Мансарди» Фредді Фаєрстоун? Може, це був навіть «неправий дзвінок», як це називає та вельми британська дружина лікаря з їхньої вулички.

До чого призвели ці думки?

Звісно, до ідеї, що всі ці балачки про Деррі з Майком Хенлоном є не чим іншим, як результатом галюцинації. Галюцинації, викликаної зачатками нервового зриву.

«Але ж ті шрами, Одро, як ти поясниш ті шрами? Він правий. Їх там не було… а тепер вони є. Це правда, і ти це знаєш».

– Розкажи мені решту, – промовила вона. – Хто вбив твого брата Джорджа? Що зробив ти й ті інші діти? Що ви тоді пообіцяли?

Він підійшов до неї, немов старомодний залицяльник, що просить шлюбу, опустився перед нею на коліна і забрав її руки в свої.

– Гадаю, я міг би тобі розповісти, – сказав він м’яко. – Гадаю, якби я дійсно цього хотів, я зміг би. Більшість того я не пам’ятаю навіть тепер, але щойно я почну розказувати, воно до мене повернеться. Я відчуваю ті спогади… вони очікують свого народження. Вони – як наповнені дощем хмари. Тільки цей дощ був би дуже брудним. Рослини, що зростатимуть після такого дощу, будуть монстрами. Можливо, я зможу зустріти це без страху разом з іншими…

– Вони знають?

– Майк сказав, що подзвонив їм усім. Він думає, вони приїдуть… можливо, окрім Стена. Він сказав, що в Стена був дуже дивний голос.

– Все це звучить для мене дуже дивним. Ти дуже сильно мене лякаєш, Білле.

– Вибач, – поцілував він її. Таке відчуття, ніби її поцілував якийсь абсолютний незнайомець. Вона впіймала себе на тому, що ненавидить того чоловіка, Майка Хенлона. – Я думав, що мушу пояснити стільки, скільки можу; я думав, так буде краще, ніж просто вислизнути геть у ніч. Підозрюю, дехто з них може саме так і зробити. Але я мушу їхати. І думаю, Стен буде там, неважливо, наскільки дивно звучав його голос. Чи, може, це тому, що я не в змозі уявити себе, ніби не їду.

– Через твого брата?

Білл повільно похитав головою.

– Я міг би тобі так і сказати, але це було б брехнею. Я любив його. Я розумію, як це дивно звучить після того, як я був розказав тобі, що не думав про нього близько двадцяти років, але я дуже збіса любив того хлопчика. – Він стиха усміхнувся. – Він був ще тим пришелепком, але я його любив. Розумієш?

Одра, в якої була молодша сестра, кивнула:

– Я розумію.

– Але це не через Джорджа. Я не можу пояснити, що там. Я… – Він задивився крізь вікно в ранковий туман. – Я почуваюся так, як мусить почуватися пташка, коли надходить осінь і вона розуміє… якось вона розуміє, що мусить летіти додому. Це інстинкт, бейб… І мені здається, я вірю в те, що інстинкт є залізним скелетом під усіма тими нашими ідеями щодо свободи волі. Якщо ти не волієш отруїтись газом, чи ковтнути дуло пістоля, чи прогулятися вниз із довгого пірса, ти не здатен сказати «ні» деяким речам. Ти не можеш відмовитися зробити вибір, тому що ніякого вибору там не існує . Ти можеш зупинити те, чому призначено відбутися, не більше ніж як стоячи на домашній базі з києм у руках дозволити себе вдарити м’ячем. Я мушу їхати. Та обіцянка… вона в моєму мозку, наче якийсь рибальський г-г-гачок.