Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Ремінь завис… опустився трішки. Він вдивлявся у неї, знову вбачаючи той ореол неспокою. Так, вона набувала такого вигляду перед великими показами, і тоді він не заступав їй шляху, розуміючи, що наразі вона так переповнена сумішшю страху й змагальної агресії, що голова її, наче колба, повна світильного газу: єдина іскра – і вона вибухне. Вона ставилася до показів не як до шансів порвати з «Делія фешенз», щоб заробляти гроші – чи навіть розбагатіти – самій. Якби тільки це, все з нею було б гаразд. Але якби тільки це, вона також не була б такою божественно талановитою. Вона ставилася до тих показів як до чогось на кшталт суперіспитів, де її оцінюватимуть безжальні вчителі. Те, що вона там бачила в ті моменти, було якоюсь істотою без лиця. У неї не було лиця, але було ім’я – Всевладдя .

Уся та нервозність із розширеними очима зараз була присутня в неї на обличчі. Утім, не тільки там; вона майоріла довкола неї ледве не ввіч видимою аурою, високовольтною напругою, яка зненацька зробила її набагато привабливішою і водночас небезпечнішою, аніж вона здавалася йому впродовж останніх років. Йому стало боязно, бо вона була тут, уся тут, абсолютна вона , за винятком тієї неї, яку Том Роган хотів би мати, тієї, яку він був створив.

Вона виглядала збентеженою й настраханою. А ще ледь не скажено збудженою. Щоки в неї гарячково палали, проте під нижніми повіками виднілися різкі білі плями, що майже скидалися на другу пару очей. Лоб її сяяв кремовими відблисками.

І сигарета все ще стирчала у неї в роті, тепер злегка задерта вгору, ніби вона вважала себе чи не, чорти забирай, якимсь Франкліном Делано Рузвельтом 169 169 Franklin Delano Roosevelt (1882—1945) – 32-й президент США (1930—1945), єдиний, що обирався чотири рази поспіль; усе життя був завзятим курцем. . Сигарета! Сам вигляд її викликав ту тупу лють, яка знов обдала його зеленою хвилею. Нечітко, десь на задвірках мозку, йому пригадалося, як однієї ночі вона сказала йому дещо з-посеред темряви, невиразним, безживним голосом: «Колись ти уб’єш мене, Томе. Ти це розумієш? Колись ти просто зайдеш надто далеко, а там і кінець. Нараз».

Він їй відповів: «Роби по-моєму, Бев, і той день ніколи не настане» .

Зараз, перед тим як його лють затуманила геть усе, він устиг подивуватися, чи не прийшов оце врешті-решт саме той день?

Сигарета! Начхати на той дзвінок, її збори, цей химерний вираз на її обличчі. Ми розберемося з сигаретою. А потім він її виїбе. Після того вони зможуть обговорити все решту. Тоді воно може навіть здатись важливим.

– Томе, – почала вона. – Томе, я мушу…

– Ти куриш, – перебив він. Голос його звучав, наче звіддалік, наче з якогось дуже доброго радіоприймача. – Схоже, що ти забула, бейб. Де ти їх ховаєш?

– Дивись, я вже викидаю, – сказала вона й рушила до дверей у ванну. Там шпурнула недопалок – навіть звідси Тому було видно на фільтрі глибокі сліди від зубів – в унітаз. Фсссс . Вийшла і продовжила: – Томе, то був один старий друг. Один старий, старий друг. Я мушу…

– Заткнутися, ось що ти мусиш! – закричав він на неї. – Просто заткнутися!

Але того страху, який він хотів бачити – страху перед ним – не було на її обличчі. Страх там був, але він походив з телефону, а з такого джерела страх не мусив надходити до Беверлі. Виглядало мало не так, що вона не бачить ременя, не бачить його самого, і Том відчув цівку непевності. Чи сам він є тут? То було дурне питання, але чи є він тут?

Це питання було таким жахливим і таким необорним, що на якусь мить він відчув реальну небезпеку цілком відкрутитися від власного кореня й просто полинути геть, наче якесь перекотиполе, гнане міцним вітром. Потім він себе опанував. Він тут, авжеж, і, як для однієї ночі, йому вже цілком вистачило цього психо-белькотіння. Він є тут, це він, Том Роган, Том їй-бо Роган , і якщо ця здуріла піхва не схаменеться в наступні секунд зо тридцять, то матиме такий вигляд, наче її виштовхнув з розгонистого товарного вагона якийсь підлий залізничний детектив.

– Мушу завдати тобі хльости, – промовив він. – Шкода, але мушу, бейб.

Так, цю суміш страху й агресивності він бачив і раніше. Зараз вона вперше спалахнула просто на нього.

– Поклади цю штуку, – сказала вона. – Я мушу якомога швидше дістатися до «О’Хари» 170 170 «O’Hare» – міжнародний аеропорт у Чикаго, названий на честь пілота винищувача Едварда О’Хари (1914—1943), першого повітряного аса морської авіації США (поширене ірландське прізвище O’Hare наспраді вимовляється О’Хер, але на наших теренах традиційно-цнотливо передається інакше). .