Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Несучи листівку адресою до себе (хоч він і не бачив тут когось, кого б міг знати, ризикувати йому не хотілося), він узяв кілька квадратних папірців з дерев’яного ящичка біля картотеки. Повернувшись з усім цим на своє місце, він почав писати, викреслювати й писати знов.

Впродовж останнього перед іспитами тижня на уроках літератури вони читали і писали хайку. Хайку – це така японська поетична форма, коротка, дисциплінована. Хайку, пояснювала місіс Даглас, може мати тільки сімнадцять складів, не більше й не менше. Зазвичай воно концентрується на якомусь одному образі, пов’язаному з однією специфічною емоцією: сумом, радістю, ностальгією, щастям… коханням.

Бен був абсолютно зачарований такою концепцією. Він отримував насолоду від уроків мови й літератури, хоча ця легенька насолода тривала лише доти, доки тривав урок. Він міг виконувати завдання, але, як правило, не було в них нічого такого, що б його захопило. Проте дещо таке знайшлося в самій концепції хайку, таке, що розпалило його уяву. Ця ідея наповнила його відчуттям щастя, так, як колись відчуттям щастя його наповнили пояснення місіс Даглас про парниковий ефект. Хайку – добра поезія, вважав Бен, тому що це конструйована поезія. Там нема таємних правил. Сімнадцять складів, один образ, пов’язаний з одною емоцією, та й поготів. Бінго. Чисто, практично, цілком у рамках і в залежності від власних правил. Йому навіть саме це слово подобалося – повів повітря, немов перерваний вздовж пунктирної лінії звуком «к» в самісінькій глибині твого рота: хайку .

Її волосся, подумав він і знов побачив, як вона спускається сходами шкільного ґанку, як волосся розгойдується по її плечах. Сонце не так блищало на ньому, як радше палало зсередини нього.

Ретельно попрацювавши протягом двадцяти хвилин (з одною перервою, щоб піти, взяти ще тих, чорнових, папірців), викидаючи задовгі слова, міняючи, правлячи, Бен у результаті отримав таке:

Вогонь волосся. Зима. На тебе гляну – Серце все горить.

Так, щоб аж до нестями, йому це не подобалося, але це було найкраще, на що він спромігся. Бен боявся, якщо дрочитиметься з віршем надто довго, зайве переживаючи, то рознервується і вийде в нього врешті-решт щось набагато гірше. Або взагалі нічого не вийде. Йому не хотілося, щоб так трапилося. Та мить, що вона витратила на балачку з Беном, стала осяйною миттю для нього. Він хотів закарбувати її в своїй пам’яті. Беверлі, можливо, западає на якогось старшого хлопця – шести-, а може, навіть на якогось семикласника, і може подумати, що це він послав їй це хайку. Вона зрадіє, і таким чином день, коли вона його отримала, закарбується в її пам’яті. І хоча вона ніколи не дізнається, що це Бен Генском закарбував його для неї, усе гаразд, сам він знатиме.

Завершений вірш він скопіював з чернетки на зворотний бік листівки (друкованими літерами, немов переписуючи не любовний вірш, а записку з вимогою викупу), знову встромив і прищепив авторучку собі до кишені й засунув листівку під обкладинку «Моторного зуха» .

Потім він підвівся і по дорозі до виходу попрощався з місіс Старрет.

– До побачення, Бене, – відповіла місіс Старрет. – Насолоджуйся літніми канікулами, але не забувай про комендантську годину.

– Не забуватиму.

Крізь скляну галерею між двома будівлями він плив неспішно, насолоджуючись тамтешньою спекою ( «Парниковий ефект» , – самовдоволено думав він), після якої його зустріла прохолода дорослої бібліотеки. Сидячи в одному з древніх, зручно м’яких фотелів в алькові зали-читальні, якийсь старий чоловік читав «Ньюз» . Зразу під титульним блоком газети волав заголовок: «ДАЛЛЕС ОБІЦЯЄ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ПОСЛАТИ АМЕРИКАНСЬКІ ВІЙСЬКА ДО ЛІВАНУ!» Там була також фотографія Айка, який ручкався з якимсь арабом у Трояндовому садку 244 244 John Foster Dulles (1888—1959) – держсекретар в адміністрації президента-республіканця Айзенгавера, якого американці фамільярно називали Айком; Rose Garden – закладений 1902 р. невеличкий садок 38 х 18 м при західному крилі Білого Дому, де зазвичай відбуваються неформальні зустрічі президента США. . Бенова мама казала, що, коли країна у 1960 році вибере в президенти Х’юберта Гамфрі, справи, можливо, підуть краще. 245 245 Hubert Humphrey (1911—1978) – сенатор-демократ від Міннесоти, 1960 р. програв внутрішньопартійні праймеріз Джону Кеннеді в номінації на президента, пізніше був віце-президентом в адміністрації Ліндона Джонсона (1965—1969). Бен непевно собі уявляв, що зараз у них триває щось таке, що називається рецесією, і його мама побоюється, що її можуть звільнити з роботи.