Стівен Кінг - Мізері

«Зараз я ближчий до смерті, ніж будь-коли, — подумав Пол, — бо вона серйозно налаштована. Ця сучка налаштована дуже серйозно».

— Мізері? — спитала Енні, ніби вперше в житті вимовила це слово. Але її очі на мить зблиснули, чи не так? Принаймні, Полу так здалося.

— Так, Мізері.

Він відчайдушно добирав вдалі фрази, аби продовжити розмову. Будь-яке слово могло спровокувати вибух.

— Я згоден, що в більшості випадків наш світ — доволі лайняне місце, — нарешті сказав Пол і, не подумавши, додав: — Особливо, коли дощить.

«Ох, ідіоте, годі базікати!»

— Я маю на увазі, що за останні кілька тижнів зазнав багато болю, і…

— Болю? — вимовила Енні та глянула на нього з хворобливим презирством. — Ти не знаєш, що таке біль. І гадки не маєш, Поле.

— Ні… напевно, що ні. У порівнянні з тобою.

— Атож.

— Але я хочу дописати книжку. Хочу побачити, чим усе скінчиться, — відповів Пол і додав: — І мені би хотілося, щоби ти також дочекалася її завершення. Немає сенсу писати роман, якщо його ніхто не прочитає, розумієш?

Він лежав у ліжку й вдивлявся у її жахливе, скам’яніле обличчя. Серце важко гупало в грудях.

— Енні, ти мене розумієш?

— Так, — зітхнула вона. — Я теж хочу дізнатися, чим усе скінчиться. Мабуть, це єдине, чого я хочу в цьому житті.

Вона почала повільно злизувати з пальців щурячу кров, явно не усвідомлюючи своїх дій. Пол стиснув щелепи та суворо наказав собі в жодному разі не блювати, не блювати, не блювати.

— Я неначе чекаю на наступний випуск кіносеріалу, — додала Енні, а потім зненацька обернулася до Пола. Її губи були вимазані кров’ю, ніби червоною помадою.

— Дозволь повторити мою пропозицію, Поле. Я візьму рушницю та покладу кінець нашим стражданням. Ти не дурний. Ти розумієш, що я ніколи тебе не відпущу. Ти вже давно про це знаєш, чи не так?

«Не виказуй свого страху. Не показуй свого відчаю, інакше вона одразу тебе вб’є».

— Так, але життя все одно закінчиться, рано чи пізно. Урешті- решт ми всі помремо.

Кутики її губ здригнулися в примарній посмішці. Вона легко, ніжно торкнулася його обличчя.

— Ти, певно, думаєш про втечу. Про те саме думає щур у мишоловці, тільки по-своєму. Але в тебе нічого не вийде, Поле. Якби ти жив в одному зі своїх романів, то ще би були якісь шанси. Але це реальне життя. Я не можу дозволити тобі піти… але ти можеш піти зі мною.

Раптом, на якусь частку секунди, Полові закортіло сказати їй: «Гаразд, Енні, неси рушницю. Давай покінчимо з цим». Але потреба та бажання вижити (а Полу вдалося зберегти в собі як перше, так і друге) втрутилися та відігнали короткочасну слабкість духу. Слабкість, ось що воно таке. Слабкість і боягузтво. На щастя чи на лихо, він не страждав на психічний розлад, аби дозволити собі підтримати пропозицію Енні.

— Дякую, — відповів він, — але я хочу закінчити те, що розпочав.

Вона зітхнула та підвелася з ліжка.

— Гаразд. Гадаю, я заздалегідь знала, що ти мені скажеш, бо принесла пігулки, хоча сама цього не пам’ятаю.

Вона розсміялася. То був короткий, навіжений смішок, що вихопився з її застиглого обличчя, намов із дерев’яного лиця ляльки-черевомовця.

— Мені треба на деякий час піти, — сказала Енні. — Якщо я не піду, то наші з тобою бажання не матимуть жодного значення. Бо я здатна на деякі вчинки. І коли мені хочеться щось накоїти, я тікаю в одне місце в горах. Ти читав казки дядечка Римуса [104] Uncle Remus — вигаданий персонаж та оповідач у збірках афроамериканських народних казок, які укладав Джоель Чендлер Гарріс із 1881 р. (загалом вийшло сім збірок). , Поле?

Він кивнув.

— Пам’ятаєш, як братик Кролик розповідав братикові Лису про Місце для Сміху?

— Так.

— Саме так я називаю свою гірську схованку. Місце для Сміху. Пригадуєш, як я розповідала, що поверталася з Сайдвіндера, коли знайшла тебе?

Пол знову кивнув.

— Ну, то були вигадки. Я це все вигадала, бо ще не знала тебе до пуття. Насправді я поверталася з Місця для Сміху. Там на дверях навіть висить табличка: «МІСЦЕ ДЛЯ СМІХУ ЕННІ». Інколи я дійсно сміюся, коли туди приїжджаю. Але в основному просто кричу.

— Енні, ти надовго поїдеш?

Вона вже рухалася до виходу, повільно, наче сомнамбула.

— Не знаю. Я принесла тобі ліки. З тобою все буде гаразд. Приймай по дві пігулки на шість годин. Чи по шість кожні чотири години. Або випий усі разом.

«А що я їстиму?» — хотів спитати Пол, але не наважився. Йому аж ніяк не кортіло зайвий раз привертати до себе увагу Енні. Він бажав, аби вона поїхала. Поки вона лишалася в кімнаті, Пол немов перебував у присутності Янгола Смерті.