Стівен Кінг - Мізері

Йому снилося, ніби Енні Вілкс викликає з пляшок джинів та бісів і літає на чарівному килимі при дворі якогось казкового арабського халіфа. Коли килим промайнув повз Пола (її волосся струменіло по спині, а погляд був жвавий та яскравий, наче в капітана, що веде свій корабель поміж айсбергів), він помітив, що тканина сплетена з зелених і білих ниток, а візерунок складається в номерний знак штату Колорадо.

«У сиву давнину, — гукала Енні . — Це сталося в сиву давнину. Коли прадід мого прадіда був іще малим. Це розповідь про те, як бідний хлопчик. Мені переповів це чоловік, який. У сиву давнину. У сиву давнину».

Пол прокинувся від того, що Енні трясла його за плече, а яскраве ранкове сонце крадькома зазирало у вікно. Снігопад припинився.

— Вставай, сонько! — Енні мало не щебетала. — Я принесла тобі йогурт і варене яєчко, а потім час сідати за роботу.

Вона горіла від нетерпіння. Пол зазирнув у її обличчя, і до нього прийшло нове дивне відчуття — надія. Йому наснилося, що Енні Вілкс була Шехерезадою [53] Шехерезада — героїня казок «Тисяча й однієї ночі», дружина царя Шагріяра, який мав звичай убивати своїх наречених одразу після першої шлюбної ночі. Шехерезада взялася щоночі оповідати йому цікаві нескінченні історії, аби врятувати життя собі та майбутнім дружинам. , її масивне тіло було вдягнене в прозорі одежі, великі ноги запнуті в рожеві капці зі стразами та загнутими носками. Вона правила своїм чарівним килимом і промовляла закляття, що відчиняли двері до найкращих історій. Але, звісно, не Енні Вілкс була Шехерезадою, а він . І якщо він добре писатиме, вона не зможе його вбити, поки не дізнається, як усе скінчилося, як би голосно не наказували їй звірячі інстинкти, що вона мусить…

Чи не з’явився в нього шанс?

Пол перевів погляд від Енні та помітив, що вона розвернула машинку перед тим, як будити його. «Роял» привітала Пола сліпучою посмішкою з вибитим зубом, примовляючи, що сподіватися — нормально, а боротися — благородно, але в кінці він залишиться сам на сам зі своєю злою долею.

Енні підкотила крісло до вікна, і вперше за багато тижнів на Пола впали сонячні промені. Йому здалося, що бліда, як крейда, помережена легкими пролежнями шкіра дякує та урчить від задоволення. Шибки затягнулися по краях морозними візерунками, і коли він підніс руку до вікна, то відчув, що його, наче купол, оточує шар холоду. Це відчуття освіжало і водночас було ностальгійним, наче лист від старого друга.

Уперше за багато тижнів (а здавалося, що років) Пол зміг поглянути на краєвид, який відрізнявся від незмінного оздоблення гостьової кімнати: сині шпалери, фотографія Тріумфальної арки, довгий-довгий місяць лютий у вигляді хлопчика, що мчить униз по схилу на санчатах (Полові подумалося, що, навіть коли йому судилося пережити чергування січня з лютим іще разів п’ятдесят, він до останнього буде згадувати обличчя цього хлопчика в плетеній шапочці). Він розглядав цей новий світ із тим самим захватом, із яким у дитинстві дивився свій перший мультик «Бембі» [54] мультиплікаційна драма режисера Девіда Хенда виробництва компанії Волта Діснея про оленятко на ім’я Бембі. .

Обрій був близько, як і завжди в Скелястих горах, де далекі простори світу неодмінно вкорочувалися вивернутою з землі гірською породою. На блакитному ранковому небі не було жодної хмаринки. По схилу найближчої гори здіймався килим зеленого лісу. Відкрита місцина акрів у сімдесят простягалася між будинком та кромкою гаю. Вона була встелена незайманим сліпучо-білим снігом, і тому неможливо було розрізнити, чи під ним рілля, чи пасовище. На тлі цієї відкритої ділянки виділялася лише одна будівля — охайний червоний сарай. Коли Енні говорила про худобу або Пол бачив, як вона похмуро плентається повз його вікно, розбиваючи пару від дихання своїм непроникним, виставленим уперед обличчям, він уявляв собі занедбану халупу, як на малюнках у дитячих книжках про привидів, — дугоподібний дах, за багато років викривлений під вагою снігу, тьмяні запорошені вікна, деякі з них вибиті та закриті шматками картону, високі двійчасті двері, можливо, з виламаними завісами, розчахнуті назовні. Ця охайна, чепурна будівля, пофарбована в темно-червоний колір із кремовим обрамком, скидалася на гараж на п’ять машин якогось заможного сільського пана, який замаскував його під сарай. Перед ним стояв джип «черокі» [55] «Jeep Cherokee» — лінійка позашляховиків американського концерну «Крайслер». , який на вигляд мав років п’ять, проте був ретельно доглянутий. По один бік від машини був ківш фірми «Фішер» на саморобній дерев’яній рамі. Аби під’єднати ківш до «черокі», Енні треба було лише обережно підвести джип до рами, щоби скоби на бампері збігались із пазами на ковші, та перекинути блокувальний важіль на панелі приладів. Ідеальний транспорт для самотньої жінки, яка не має сусідів, що могли би їй допомогти (звісно, за винятком тих нетіпах Ройдманів, але Енні не взяла б у них і тарілки зі свинячими котлетами, навіть якби помирала з голоду). Під’їзна доріжка була ретельно прибрана від снігу, на підтвердження того факту, що Енні дійсно користувалася ковшем, але дороги видно не було — вона ховалася за рогом будинку.